Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— О Іштар! Який жахливий сон! — зітхнула королева. — Нещасний мій народе! Конане, ти мусиш допомогти нам — відтепер ти і капітан гвардії, і найголовніший радник!

Конан засміявся і заперечно похитав головою. Він устав і допоміг звестися королеві, потім кивнув кауранцям, щоб вони спішились і чекали розпоряджень своєї повелительки.

— Не варто, ваша величносте, — капітаном я вже був. Відтепер я вождь зуагірів і поведу їх на Туран, як обіцяв. Ось із Валерія вийде добрий капітан, а мені набридло життя серед мармурових стін. Тож зараз я мушу залишити тебе і закінчити свої справи У місті, ще переповненому шемітами!

Сказавши це, Конан жестом наказав подати йому коня, скочив у сідло і помчав, ведучи за собою своїх стрільців.

Тараміс, спираючись на плече Валерія, обернулася до палацу, і натовп, ридаючи, розступився, утворивши коридор аж до дверей. Валерій відчув, як ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій — дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.

…Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан-кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

— Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, — зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

— Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти… — продовжував спокійно Конан. — Я висів так само, та вижив — хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, — він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі — на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче…

…Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові-кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам-один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану…

— …Не ходи туди! В будинку Арама Бакші тебе очікує небезпека!

Голос, який намагався переконати Конана, тремтів від збудження. Тонкі пальці з брудними нігтями нервово хапали м’язисту руку кімерійця, котрий спокійно слухав грізні попередження. Двоє чоловіків стояли на розі великого збройового ринку, а повз них протікав багатомовний барвистий натовп, звичайний для екзотичних і галасливих вулиць Замбули. Поряд із гігантом-кімерійцем жилавий засмаглий кочівник здавався навіть меншим, аніж був насправді.

Конан майже не слухав. Він ледве відвів погляд від гарненької гетери з яскраво-червоними губами, яка зухвалою ходою пройшла від них за кілька кроків, і мляво поцікавився у настирливого співбесідника:

— Про які небезпеки ти говориш?

Житель пустелі крадькома подивився довкола й прошепотів:

— Можеш мені не вірити. Та купців і кочівників, які залишалися на нічліг у Арама Бакші, більше ніхто не бачив. І ніхто нічого не чув про них. Немовби вони випарувалися! Звичайно, Арам присягається, що вранці вони встають і продовжують свою подорож. Ніхто з мешканців нашого, міста з його будинку не зникав, та, повторюю, мандрівників більше не бачили, а їхні товари й спорядження іноді з’являються на ринку. Хіба не свідчить це про те, що Арам розправився зі своїми гостями? Як би інакше їхні речі потрапили на ринок?