Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Конан метнувся вгору сходами, несучи дівчину на одному плечі так легко, немов це була маленька Дитина. Куди бігти, він абсолютно не уявляв, але сходи закінчилися біля дверей, що вели до круглого приміщення з куполом замість стелі. Хозатрал мчався за ними сходами — мовчки, як вітер чи смерть, і так само стрімко.

Стіни й двері цієї круглої кімнати були сталевими. Конан швидко зачинив двері і замкнув їх величезним залізним засувом, накинувши його на гаки. Йому спало на думку, що це кімната самого Хозатрала, де він ховається, щоб поспати, не боячись монстрів, яких випускає з Безодні для виконання його наказів.

Щойно засув ліг на своє місце, як величезні двері затряслися й затремтіли під ударами гіганта. Конан знизав плечима — це був кінець його шляху, тому що з кімнати не було іншого виходу; ані дверей, ані вікон. Повітря й дивне туманне світло, вочевидь, проникали через невидимі отвори в куполі. Варвар провів пальцем по вищербленому лезу шаблі й зітхнув, усвідомивши, що становище надзвичайно складне. Він уже намагався тікати. Коли гігант уломиться в двері, він знову нападе на нього зі своєю шаблюкою, та не тому, що він сподівається на успіх атаки, а тому; що його бажанням завжди було померти в бою. Тепер же він не знав, що робити, проте його спокій не був вимушеним чи вдаваним.

Погляд, яким він обвів свою супутницю, висловлював таке захоплення, що здавалося, він збирається прожити ще сотню років.

Він без церемоній кинув її на підлогу, коли поспішав закрити двері. Тепер вона стояла навколішки, намагаючись зібрати хвилі золотого волосся, що розсипалося, і поправити свій убогий одяг.

Жорстокі очі Конана просвітліли, коли він оглядав її густе прекрасне волосся, її чисті очі, молочну шкіру, що свідчила про прекрасне здоров’я.

Вона скрикнула, коли двері знов потряс могутній удар і залізна смуга підскочила на гачках.

Конан навіть не озирнувся, він знав, що двері витримають ще кілька хвилин.

— Вони, повідомили мене, що тобі вдалося втекти, — сказав він. — Рибалка юетші вказав мені місце, де ти переховуєшся. Як тебе звуть?

— Октавія, — мовила вона механічно.

Відтак ринув цілий потік слів.

— О Мітро! Який жах! Люди — чорношкірі люди — один із них зловив мене в лісі й приніс сюди. Вони віддали мене цій істоті. Він сказав мені… — о, хіба я божевільна? Можливо, я сплю?

Він поглянув на двері, які гнулись усередину, неначе з другого боку в них били тараном.

— Ні, — сказав він, — це не сон. Двері піддаються. Дивно, що демон ламає їх, як проста людина, та, зрештою, сама його сила є породженням пекла.

— Хіба ти не можеш убити його? — видихнула вона. — Ти дуже сильний.

Конан був занадто чесний, аби дурити її.

— Якщо смертна людина здатна вбити його, він помре тут, — відповів він. — Але я вищербив шаблю об його живіт.

Її очі засмутилися.

— Тоді ти помреш, і я помру теж. О Мітро! — закричала вона, зненацька шаленіючи, і Конан схопив її за руки, боячись, що вона може поранити себе. — Він сказав мені, що зробить зі мною! Убий мене! Убий мене своєю шаблею, перш ніж він виламає двері!

Конан подивився на неї й похитав головою.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав він. — Цього буде мало, та я дам тобі змогу прослизнути повз нього і спуститися зі сходів. Тоді втікай до скель. Там, біля підніжжя, я прив’язав човна. Якщо тобі вдасться вибратися з палацу, ти зможеш утекти звідси взагалі. Усі люди цього міста тепер сплять.

Вона обхопила голову руками. Конан міцно стиснув у руці шаблю і рушив до дверей, які стугоніли під ударами демона. Якби хтось подивився на нього зараз, він зрозумів би, що Конан чекав смерті, яку тепер уже вважав неминучою. Очі його заблищали яскравіше, м’язиста рука з шаблею підготувалася до удару — от і все.

Важкі замки піддавалися під лютими ударами гіганта, двері скажено тряслися на самих завісках. Та й могутні сталеві замки перекосилися, погнулися і випнулися зі своїх гнізд. Конан спостерігав за всім цим із безпристрасним захопленням, заздрячи монстру і його нелюдській силі.

Зненацька без жодного попередження бомбардування припинилося. У тиші, що настала, Конан почув інші звуки, які доносилися зовні, — ляскання стулок дверей і віддалений голос, який звучав, наче вітер, що заплутався в густих гіллях дерев. Потім знову настала тиша, але була вона вже іншою. Тільки треноване чуття варвара могло вловити це, і Конан знав тепер напевно, що господаря Дагона більше немає за дверима.

Він визирнув крізь тріщину, яка утворилася між дверима й сталевою рамою. Майданчик був порожній. Він зняв погнутого засува й обережно прочинив рипучі двері. На сходах Хозатрала теж не було, проте він почув, як далеко внизу клацнули залізні двері. Конан не знав, чи замишляє демон нові фокуси, чи його зацікавив цей віддалений голос, але не гаяв часу на роздуми.