Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Йому здавалося, що ще якась мить — і з усіх боків у нього вві пнуться кігті й ікла.

— Почекай!

Конан відвернувся, став на коліна і почав вирізати ножем на землі якийсь знак. Бальт глянув через плече і нічого не зрозумів. Якийсь дивний стогін пробіг по гілках, хоча вітру не було. Конан піднявся й похмуро подивився на свою роботу.

— Що це? — прошепотів Бальт.

Малюнок був незрозумілий і явно стародавній. Хлопець вважав, що не знає його, бо неписьменний. Та його не зміг би зрозуміти і найученіший із мужів Аквилонії.

— Я бачив цей знак, вирізаний на камені в печері, куди мільйон років не ступала людська нога, — сказав Конан. — Це було в безлюдних горах за морем Вілайєт, за півсвіту звідси. Потім цей самий знак накреслив на піску біля безіменної річки один знахар із країни Куш. Він мені й розтлумачив його значення. Цей знак — символ Іргала Зага і тих, хто йому служить. Тепер дивися!

Вони відступили в чагарник і почали мовчки чекати. На сході били барабани, їм озивалися інші, на півночі й заході. Бальт затремтів, хоч і знав, що багато миль лісу відділяють його від тих, хто бив у ці барабани.

Він і сам не помітив, як затамував подих. Потім листя з легким шерехом розійшлося і на стежку вийшла прекрасна пантера. Відблиски місячного світла грали на її блискучій шкурі.

Вона нахилила голову й рушила до них — почула слід. Потім зненацька зупинилася і почала обнюхувати накреслений на землі знак. Час минав; пантера пригнула своє довге тіло до землі й почала відбивати уклони перед знаком. Бальт відчув, як волосся ворушиться у нього на голові. Величезний хижак виявляв страх і шану до знаку.

Пантера підвелася і, торкаючись черевом землі, обережно відійшла і, немов охоплена раптовим страхом, помчала і зникла в чагарниках.

Бальт витер лоба тремтячою рукою і подивився на Конана. Очі варвара палали вогнем. Зараз він належав до дикого давнього світу, від якого в більшості людей і спогадів не залишилося.

А потім цей вогонь згас і Конан у мовчанні продовжив шлях через нетрі.

— Звірів можна не боятися, — сказав він нарешті. — Але цей знак побачать і люди, і відразу зрозуміють, що ми повернули на південь. Та зловити нас без допомоги звірів буде не так легко. У лісах на південь від дороги буде повно воїнів. Якщо ми підемо вдень, неодмінно на них нарвемося. Отже, краще знайдемо відповідне місце і дочекаємося ночі, а тоді повернемо до річки. Треба попередити Валанна, але ми йому не допоможемо, якщо дозволимо прикінчити себе.

— Попередити? Про що?

— Прокляття! Ліси вздовж річки кишать піктами! Ось чому вони нас зловили. Зогар затіяв війну, а не звичайний набіг. Він зумів з’єднати п’ятнадцять чи шістнадцять кланів. За допомогою магії, звичайно: за чаклуном підуть охочіше, ніж за вождем. Ти бачив натовп у селі, а на березі ховаються ще сотні. І щомиті прибувають нові. Тут буде не менше трьох тисяч воїнів. Я лежав у кущах і чув їхню розмову, коли вони проходили мимо. Вони хочуть штурмувати форт. Коли — не знаю, але Зогар зволікати не буде. Якщо не повести піктів у бій, вони перегризуть горлянки один одному.

Візьмуть вони форт чи ні — невідомо, але попередити людей треба. Поселенцям уздовж велітрійської дороги слід вибратись у форт чи в місто. Поки одні пікти облягатимуть форт, інші підуть далі, до Громової Річки; а там стільки садиб…

Вони заглиблювалися все далі й далі в хащі, поки кімерієць не гмикнув від задоволення. Дерева порідішали, і почалася кам’яна гряда, що йде на південь. А на голому камені навіть пікт нікого не вистежить.

— Як же ти врятувався? — запитав юнак. Конан поплескав себе по кольчузі й шолому.

— Якби слідопити носили такі залізця, то менше черепів було б у святилищах піктів. Але вони не вміють ходити в них безшумно. Словом, пікти чекали на нас, по обидва боки стежки завмерли. А коли пікт завмирає, то його не побачить навіть лісовий звір, хоча й пройде за два кроки. Вони помітили нас на річці і зайняли зручну позицію. Якби вони влаштували засідку після того, як ми висадилися, то я б її почув. Але вони вже чекали, так що навіть листок не ворухнувся. Тут і сам диявол нічого б не запідозрив. Раптом я почув, як напинається тятива. Тоді я впав і крикнув людям, щоб теж падали, але вони були надто повільні й дали себе перебити.

Більшість загинула від стріл одразу — їх пускали з двох боків. Дехто цілив навіть один в одного — я чув, як вони там завивали…

Задоволена усмішка торкнулася його вуст.

— Ті, хто залишився в живих, кинулися до лісу і зчепилися з ворогом. Коли я побачив, що всі вбиті й схоплені, то пробився до лісу і почав ховатися від цих розфарбованих бісів. Я і біг, і повз, і на череві в кущах лежав, а вони йшли з усіх боків. Спочатку я хотів повернутися на берег, але побачив, що вони тільки цього й чекають.