Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Муріло був відомим чепуруном і завзятим ловеласом 24 24 Ловелас — спокусник, легковажний залицяльник. , але він не був боягузом і не збирався здаватися без бою. Було не зовсім ясно — грає з ним Набонідус, як кішка з мишею, чи дає змогу втекти, податися в добровільне вигнання. Проте він, Муріло, усе ще живий і на свободі, а це означало, що він має ще кілька годин — певне, на роздуми. Утім, йому не потрібні були роздуми, рішення давно вже прийняте. Все, що тепер потрібно, аби його здійснити, — це знаряддя. І цим знаряддям забезпечила його доля, що невпинно плете свої нитки, схрещуючи їх у найнеймовірніших сполученнях.

В Аренжуні жив якийсь жрець, що служив богу Ану. Храм цього бога стояв поблизу кварталу бідноти. Жрець той, добродушний на вигляд товстун, займався скуповуванням краденого й водночас шпигував на користь гвардії. Справи йшли чудово, і в шкатулку жерця двома дзвінкими струмочками стікало золото, оскільки сусідній із храмом квартал був саме тим знаменитим Лабіринтом — бедламом неймовірно заплутаних брудних вулиць із безліччю наймерзенніших злодійських кубел, де можна зустріти кого завгодно: від гультяя-придворного до страшенного негідника-розбійника й професійного злодія. Серед останніх вирізнялися особливою зухвалістю й хоробрістю гандерландець, що дезертирував колись із найманих королівських військ, і варвар-кімерієць на ім’я Конан. Гандерландця виказав жрець, його схопили й повісили на ринковій площі. Кімерійцю ж удалося втекти. Коли він випадково довідався про зрадника, то страшенно розлютувався, увірвався до храму і відтяв донощику голову.

Місто завирувало. Убивцю жерця шукали довго й старанно, проте марно, і, швидше за все, не знайшли б ніколи, якби не одна з місцевих повій. Вона провела варту до потаємної схованки, де наче вбитий спав варвар, який до напівсмерті упився кислим вином. Кімерієць, коли його почали в’язати по руках і ногах, прокинувся, устромив кинджал у горло офіцеру, розкидав солдатів і, безперечно, зумів би втекти, коли б не хміль, що все ще затьмарював йому мозок. Злочинець миттю схопився з ліжка, стрибнув у двері, — але схибив і мало не зніс кам’яну стіну, як врізався в неї лобом.

Коли він опам’ятався, то побачив, що сидить у підвалі міської в’язниці, прикутий до стіни ланцюгами, і впоратися з ними явно не під силу навіть його сталевим м’язам. Напівсидячи-напівлежачи на оберемку гнилої соломи, варвар проклинав на всі заставки зрадницький напій і жіночу підступність, коли раптом загримів засув, і на порозі з’явилася людина, закутана в сірий плащ, з обличчям, закритим чорною хусткою. Кімерієць подивився на незнайомця, вгадуючи в нічному гості ката, якого послали, аби впоратися з ним на місці й без зайвих балачок. Він лише переконався в цьому, коли вловив цікавий погляд незнайомця, що ковзнув по його тілу.

— Ти хочеш жити? — запитав Муріло, бо це саме він стояв перед в’язнем.

Варвар відкашлявся, і в його очах зажевріло. Він не мовив жодного слова, але юному аристократові було цілком Достатньо того, що він помітив у погляді велетня.

— Я хочу, щоб ти вбив для мене людину.

— Кого?

Голос Муріло притишився до шепоту.

— Набонідуса, королівського верховного жерця.

На обличчі кімерійця не ворухнулася жодна жилка, він не відчував навіть тіні страху перед сильними володарями світу цього — король чи жебрак, йому було байдуже. Він навіть не надто здивувався тому, що Муріло звернувся саме до нього, хоч у Лабіринті не бракувало найманих убивців найвищої кваліфікації.

— Коли я звільнюсь?

— Не мине й години. Уночі цю частину темниці охороняє сам-один стражник, його можна підкупити. Точніше кажучи, він уже підкуплений. Ось ключі, наразі зніму ланцюги, а коли піду, стражник Атікус відчинить тобі двері. Аби не викликати до нього підозри, ти його акуратно зв’яжеш і покладеш під стінкою. Зробивши це, вирушай до домівки Набонідуса й убий його. Коли з Червоним Жерцем буде покінчено, біжи до Щурячої Нори, там на тебе чекатиме баский кінь і важкий гаманець із золотом — цілком достатньо, щоб назавжди розпрощатися з цим містом.

— Гаразд, знімай мерщій ці кляті залізяки! — зажадав кімерієць. — І скажи стражникові, щоб приніс чого-небудь попоїсти. О Кроме! За весь день у мене в роті крихти хліба Не було, я вмираю з голоду.

— Матимеш усе, але запам’ятай: тобі не можна залишити в’язницю одразу ж після того, як я піду, мені потрібен час, щоб дістатися додому. Ніхто не має здогадатися, що твоя втеча пов’язана зі мною.