Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Очі Натали метали блискавиці, губи гнівно викривлялися. Конан щось пробурчав собі під носа. Він сповідував відданість у коханні не більше від будь-кого з найманців, та в ньому все ще залишалися якісь крихти природженої соромливості. — вірного союзника Натали.

Таліс знизала плечима і раптом, ніби налякавшись чогось, відсахнулася до стіни, зачепивши плечем гобелен, що висів на ній.

— Що сталося? — запитав стривожено кімерієць. — Ти щось почула?

— Озирнися! — протягнула вона білосніжну руку, показуючи на щось за його плечима.

Конан миттєво обернувся, вихопивши з піхов шаблю. І нікого не побачив. За його спиною почулося зітхання, шелестіння, якийсь тупіт. Він знову обернувся до фонтана. Дівчата зникли. По гобелену хвилею пливла складка, немов хтось щойно підіймав його край. Складка пропливла й розгладилася. І тут десь за стіною голосно закричала Натала.

Натала стояла за Конаном, коли він обернувся до виходу, і тієї ж миті стигійка, швидка і гнучка, немов пантера, затиснула їй рукою рота, другою обхопила за талію і з несподіваною силою рвонула за собою — просто в стіну чи, точніше, в потайні двері, що відчинилися в стіні.

Вони опинилися в абсолютному мороці. Таліс, пораючись біля дверей, певне, закриваючи їх на замок, вимушена була відпустити Наталу, і та негайно закричала на повний голос. Медовий сміх стигійки, просочений смертельною отрутою, пронизав темряву.

— Кричи, кричи скільки влізе, моя люба! Швидше здохнеш! Натала замовкла, було чутно, як цокають зі страху її зуби.

— Що я зробила! Що я тобі зробила? Що тобі треба від мене?

— Та нічого мені від тебе не треба. Зараз я відтягну тебе, плаксо, цим коридором униз, — голос Таліс втратив звичайну мелодійність, став злим, шиплячим, — полежиш там трохи, доки по тебе прийдуть, а прийдуть обов’язково!

— О боги, згляньтеся наді мною! — Натала схлипувала, і її голос ламався від страшного передчуття. — Чим я завинила перед тобою?

— Мені потрібен цей чужинець, а ти заважаєш. Я ж бачу, що подобаюся йому. Якби не ти, він залишився б зі мною. Ти зникнеш — він стане моїм.

— Та він швидше горло тобі перегризе! — вигукнула Натала, що безмежно вірила своєму варвару.

— Побачимо, — розсміялася Таліс із такою ж безмежною вірою, в свої жіночі чари. — Та що тобі до того: горло він мені перегризе чи до серця притисне. Ти на той час вже перебуватимеш у безодні!

Хоча Натала, стогнучи від жаху, відбивалася руками й ногами, стигійка скрутила її, немов безпорадне дитя, і потягнула вниз коридором. Дівчина, пам’ятаючи злорадне попередження, мовчала. В глибокій тиші було чутно лише різке спазматичне дихання Натали та сопіння стигійки. Зненацька пальці нещасної бритунки наткнулися на усипане алмазами руків’я кинджала, що висів на пов’язці Таліс. Дівчина, не вагаючись, вихопила кинджал і вдарила ним зверху вниз, вклавши в удар свої останні сили.

Таліс вискнула від болю й гніву, похитнулась і випустила Наталу з рук. Дівчина впала на кам’яні плити, але одразу схопилася на ноги, відбігла і притиснулася до стіни. Вона нічого не бачила в навколишньому мороці, але чула пронизливий голос стигійки — кращий доказ того, що вбити її їй не вдалося. Таліс вигукувала брудні лайки, і в її голосі було стільки злості, що Натала похолола.

— Куди ти, проклята, поділася?! — кричала стигійка. — Ну, начувайся! — Опис тортур, уготованих нею суперниці, був колоритним і більш ніж докладним, а мова, груба й лайлива, примусила б почервоніти будь-кого.

Таліс щось шукала по стіні руками, і незабаром зажевріло тьмяне світло — стигійка від люті забула про небезпеку, що загрожувала їм обом. Натала побачила за кілька кроків від себе Таліс. Крізь пальці лівої руки, якими та затискувала рану в боці, струмочком текла кров, але стигійка трималася міцно, і в очах її палала смертельна ненависть. Надія, що жевріла в душі Натали, покинула її безслідно, коли стигійка презирливо струсила кров з долоні, і дівчина побачила, що удар кинджала не досяг мети — лезо ковзнуло по дорогоцінних прикрасах пов’язки на стегнах і лише злегка подряпало атласну шкіру її грізної супротивниці.

— Віддай кинджал, тварюко! — процідила крізь зціплені зуби стигійка, схиляючись над дівчиною, яка зіщулилася під стіною.

Натала розуміла, що це остання можливість відстояти своє життя, що іншої їй вже не випаде, але не могла запалити в собі навіть іскорки відваги — вона ніколи, втім, нею не відрізнялася — і лише тремтіла всім тілом, повністю паралізована темрявою, люттю суперниці, всією безвихідністю свого становища. Таліс без зусиль забрала кинджал із її безвольно звислої руки і відкинула його в морок.