Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Тіло дівчини конвульсивно сіпнулося — перша ознака істерики.

Конан, аби привести її до тями, знову скористався долонею. Він сам щулився від холодного поту, що стікав по спині. Ніщо в земному світі не могло так налякати його, але ж те, що вони бачили, судячи з усього, належало якомусь потойбіччю.

Та все ж цікавість пересилила страх, і кімерієць, чуткий, немов кішка, ковзнув до зали. Вона була порожня. Порожнім виявився й подіум, оббитий шовковою тканиною. В його узголів’ї, поблискуючи, немов рубін, швидко вбиралася крапля яскраво-червоної крові. Натала побачила її і вискнула від жаху. Конан не звернув на це уваги, бо й він відчував, що його горло все сильніше здавлює крижана петля страху. Отже, тут справді лежав чоловік, а потім з’явилося щось жахливе — і той зник. Що ж це було, які похмурі сили ховаються по незліченних закутках цього триклятого палацу?

Варвар узяв дівчину за руку, збираючись піти зі зловісної зали, — і завмер, не дихаючи. Здалеку, з боку тієї зали, в якій вони бенкетували, чувся тихий шурхіт кроків. Сумніватися не доводилося, до них хтось наближався, м’яко ступаючи босими ногами. Кімерієць зірвався з місця, тягнучи за собою дівчину, він сподівався, що зуміє вибратися на майдан через інші двері, уникнувши зустрічі з незнайомцем, ким би там він не був.

Проте вони не встигли ще добігти до арки, коли важка шовкова завіска за їхніми плечима розсунулася і до кімнати зазирнула людина. Це був чоловік, теж вельми схожий на того, що трапився їм, на свою біду, по дорозі в палац, — такий самий високий, дебелий, у пурпурній туніці, стягнутій на талії оздобленим золотом і коштовностями поясом. Біля стегна висів короткий меч, проте чоловік навіть не торкався його руків’я, він нерухомо стояв, байдуже розглядаючи прибульців. У його бурштинових очах “не відбивалося нічого, окрім відчайдушної нудьги. Тишу розірвав сонний голос незнайомця. Так само байдуже, ні до кого не звертаючись конкретно, він вимовив кілька слів невідомою Конану мовою.

Кімерієць відповів стигійською і одразу ж почув запитання, задане тією ж мовою:

— Хто ви?

— Я Конан-кімерієць, — гордо випроставшись, відповів варвар. — А її звуть Натала, вона бритунка. Скажи нам, що це за місто?

Незнайомець мовчав, але його сонний мрійливий погляд, що ковзнув по дівчині, затремтів, очі зажевріли.

— О юне створіння, ти прекрасніше за всіх, кого мені тут доводилося бачити! Хто ж ти, о золотоволоско, в якій із благословенних країн народилося таке диво? В Андаррі, Тотрі чи, можливо, у виблискуючій срібними зірками Кут?

— Що ти верзеш? — запитав роздратовано Конан, який терпіти не міг порожніх слів.

Незнайомець не звернув на його слова жодної уваги і, захлинаючись від захоплення, продовжував:

— Справді, мені снилося чимало красунь, вони були стрункими й граційними, немов сарни, їхнє волосся було темніше найтемнішої ночі. Але твоя шкіра біліша за молоко, очі прозоріші, ніж повітря світанку, ти солодша нектару найніжніших квітів. Ходи ж до мене, о прекрасна з прекрасних, королево моїх снів!

Він підійшов до Натали танцюючим легким кроком і простяг руку, у яку одразу ж поцілив величезний кулак Конана.

Незнайомець похитнувся, зашипів від болю, його очі здивовано розкрилися.

— А це що таке? В моїх снах мене ж і б’ють?! — закричав він. — Ах, негіднику! Забирайся з очей моїх! Зникни! Геть! Наказую тобі — зникни!

— Це ти зараз у мене зникнеш! — гарикнув розсерджений кімерієць, і в його руці блиснула шабля. — Це так тут у вас гостей зустрічають?

Сонний вираз в очах незнайомця змінився безмежним здивуванням, потім у них з’явилося розуміння.

— Присягаюся Тогом! — вигукнув він. — Ти живий! Ти існуєш насправді! Хто ви? Як ви потрапили у Ксутал?

— Прийшли з пустелі, — пояснив похмуро Конан. — Ми ввійшли до міста надвечір, ледве живі й голодні, немов вовки, а тут бачимо — стіл зі стравами й жодної живої душі. Що нам залишалося робити? Ми сіли, вгамували голод і спрагу. Заплатити нам, щоправда, нічим. У мене на батьківщині гостя, навіть непроханого, перш за все годують, а у вас, людей цивілізованих, все, вочевидь, інакше… Ми прийшли з пустелі, туди ж і повернемося, не заподіявши нікому зла, бо — присягаюся Кромом! — не подобається мені це місто, в якому трупи носяться по вулицях, розмахуючи мечами, а сплячих пожирають якісь безглузді тіні!

Останні слова Конана буквально приголомшили незнайомця. Його обличчя миттєво пожовтіло.

— Що ти сказав? Тіні пожи…