Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Сонце вже ховалося за вершини Гімелії, коли Конан у роздертому одязі, у забризканій кров’ю кольчузі і з забрудненим кров’ю кинджалом у руці пройшов крізь побоїще й підійшов до Деві Жазміни, яка очікувала його на краю прірви в оточенні свого почту.

— Деві! — крикнув він. — Ти дотримала слова, хоча, признаюся, була мить, коли я думав… Стережися!

Величезний яструб, як блискавка, упав з ясного неба, ударом крила збиваючи вершників із сідел. Викривлений, як шабля, дзьоб цілив у м’яку шию Жазміни, але Конан був швидшим: короткий розбіг, тигрячий стрибок, скажений удар скривавленого кинджала — і яструб із жахливим людським стогоном закачався в повітрі, а потім звалився в прірву, щоб за тисячу футів розбитися об каміння. Падаючи й розрізаючи крилами повітря, він набув вигляду людини в розмаяній чорній тозі.

Конан блискучими очима дивився на Жазміну. З багатьох ран на його м’язистих руках і ногах сочилася кров.

— Знову ти — Деві, — сказав він, не звернувши уваги на цвіт лицарства, що стовпився навкруги неї, і лише вискалив зуби, побачивши облямований золотом, тонкий, як павутина, серпанок, який вона накинула на сукню горської дівчини. — Я мушу подякувати тобі за те, що ти врятувала більше трьох сотень моїх бандитів, які зрештою переконалися, що я не зраджував їх. Завдяки тобі я знову можу думати про завоювання.

— Я й досі залишаюся в боргу, — сказала вона, дивлячись на нього виблискуючими очима. — Я заплачу тобі десять тисяч штук золота…

Він обірвав її різким, нетерплячим жестом і, витерши кинджал, засунув його в піхви.

— Я сам візьму викуп, — сказав він, — і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.

Вона засміялася, натягнувши поводи.

— А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!

Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.

…Задумам Конана не судилося здійснитись і в Афгулістані. Повернувшись у гіборійські королівства, він приєднався до повстання, піднятого принцом королівства Котх Альмуриком проти короля Страбонуса. Повсталі були розбиті і, зрештою, безпощадно винищені край південної пустелі…

Розпечене повітря хвилями підіймалося над пустелею. Конан-кімерієць провів по потрісканих губах ребром величезної долоні й озирнувся на всі боки. З одягу на ньому була лише шовкова пов’язка на стегнах, а талію охоплював широкий пояс із золотими наліпками, на якому висіли шабля й кинджал, — він стояв, байдуже зносячи болючі уколи сонячного проміння, яке нещадно пекло. Могутні біцепси на руках і м’язи на ногах біліли слідами свіжих ран.

Обхопивши руками коліна й низько схиливши біляву голову, поряд із ним на піску сиділа юна дівчина, її біла шкіра різко контрастувала з кольором засмаглих ніг величезного варвара. Коротенька, перехоплена в талії туніка без рукавів і з глибоким вирізом на грудях прикривала її прекрасне тіло.

Конан труснув головою, немов хотів позбавитися сліпучого блиску. Він приклав до вуха шкіряний бурдюк, який тримав у руці, труснув його і, почувши слабкий сплеск, тільки міцніше стиснув щелепи.

Дівчина здригнулася і тужливо простогнала:

— Пити! Пити! О Конане! Нам тепер немає порятунку!

Кімерієць нічого не відповів, вороже оглядаючи піщані бархани. Він дивився на них спідлоба, і така злість палала в його блакитних очах, що здавалося — немає у нього ворога лютішого, ніж ця пустеля.

Конан нахилився й підніс бурдюк до губ дівчини.

— Пий! — наказав він. — Пий, поки не зупиню.

Вона пила дрібними жадібними ковтками, поки не випила воду до останньої краплі. І лише тоді все зрозуміла.

— Конане! — вигукнула дівчина. — Навіщо ти це зробив? Адже я все випила, все! Тобі нічого не залишилося!

— Не реви! — гаркнув він. — Бережи сили!

Конан випростався й відкинув убік порожній бурдюк.

— Ну чому ти не зупинив, чому? — схлипувала дівчина.

Він навіть не подивився на неї — стояв, випроставшись на повний зріст, і в його погляді, спрямованому в таємну пурпурну млу на горизонті, горіла ненависть.

Кімерієць розумів, що наближається кінець його життєвого шляху, хоча при одній думці про це бунтувала вся його дикунська невгамовна душа. Сили ще були, але він відчував, що довго під цим убивчим сонцем йому тепер не витримати. Дівчина вже зовсім знесиліла. Чи не краще одним-єдиним ударом шаблі милосердно припинити її страждання? Бачити її пекельні муки, спостерігати, як вона поволі божеволіє від спраги — адже ці кілька ковтків утамували її ненадовго, — о, ні! З піхов, вершок за вершком, поволі виповзала шабля.