Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

За кілька хвилин усе було скінчено: багатостраждальний «Chevrolet» опинився на твердій землі.

- Ура… - ледь чутно прохрипів Ян і помахав мені з машини.

- Ура… - немічно відповів я, лише зараз відчувши наскільки виснажився за останні кілька годин.

Затим я підскочив до Джиммі, почав термосити його руку й розказувати про те, що я письменник з України, що писатиму книгу про цю подорож, і що він обов’язково стане в мене головним героєм, такий маленький чилійський «крутий чувак». Але Джиммі, по-моєму, було по цимбалах. Він ніяково відвертався, безперестану повторюючи, що дякувати нема за що.

- Скільки з нас? - зрештою спитав Ян, перейшовши до більш практичної сторони справи.

- Та скільки дасте, - скромно відказав хлопець.

- Ні, чувак, так не годиться, - заперечив я, - ми змарнували твій сон, певно, дуже розлютили твою дівчину, «стоптали» твої бутерброди, користувалися твоє машиною та інструментами! Називай свою ціну - це буде по-чесному.

- Ну… давайте тисяч п’ятнадцять [6], - пробубнів Джиммі.

Ми з чехом отетеріло перезирнулися. Особисто я готовий був віддати хлопцеві баксів сто, не менше. Чесно кажучи, я навіть не здивувався б, якби він запросив усі двісті (цебто, сто тисяч песо).

- Це… це за все? Чи за кожен пункт, що я назвав, окремо? - уточнив я.

- За все.

Ми дали хлопцеві двадцять тисяч песо. Більше він просто відмовлявся брати. Наостанок ми по черзі сфотографувалися з нашим рятівником на тлі врятованої машини й посунули назад, у Сан-Педро.

…О другій ночі, підігнавши джип під двері «Iquis’и», ледве тримаючись на ногах, ми з чехом ввалилися у хостел.

У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.

Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.

- Пробач мені ще раз, чувак… - тихенько пробуркотів чех.

- Ти про що? - сонно перепитав я.

- Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…

Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.

Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», - подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

- Чувак, вставай! - крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

- У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

- Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! - затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

- У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! - долинуло з-під подушки. - Чого тобі?

- Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! - відказав я. - Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.