Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Я ще ні разу не бачив, аби кипляча вода та лід співіснували в дикій природі. А ще я подумав, що, мабуть, саме таким є пекло: повсюди паруючі гейзери з киплячою водою, ями з гарячою гряззю, яка скипає, шумить і голосно булькає, а водночас над усім цим царством вогню панує дикий холод, що вгризається в тіло, наливає сталлю м’язи і проймає голками до самісіньких кісток.

Гейзери Ель Татіо, без сумніву, цікава й незвичайна місцина, проте ми там довго не затримувались і вже пів на одинадцяту повернулися у Сан-Педро.

Всі м’язи страшенно ниділи, страшенно хотілося спати, але день тільки-но починався, а в пустелі лишалося ще багато цікавого. Втім, перед тим як рушати далі, на пошук нових пригод, нам слід було владнати одну дріб’язкову справу, а саме - помити машину.

На поваленій колоді при в’їзді у селище сиділо двоє жителів Сан-Педро. Один жував оцей їхній зелений південноамериканський кабачок (авокадо, чи як він там називається…) з величезною кісточкою всередині, інший длубався у носі, роздивляючись наш джип. Я попросив Яна пригальмувати і вискочив з авто.

- Buenos tardes, amigos! - весело привітався я. - Як справи, хлопці?

- Справи добре, сеньйоре! Дякуємо. А як вам наша пустеля?

- О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, - я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. - Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.

- Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.

Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.

Тож я примружився і запитав:

- А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?

На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:

- Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…

- Я… е-е-е… ну, я думав, може… - спробував я виправдовуватися.

- Ми самі миємося раз на тиждень у ночвах, - продовжував чилієць, - після чого у тій же воді перемо свої речі, а потім за ночви з водою б’ються всі собаки Сан-Педро. Причому, вони її п’ють! А ви… ви хочете помити автомобіль???

Ян тихенько підсміювався у мене за спиною.

- Але, хлопці, мені з напарником будь що треба помити машину, - я розпачливо розвів руками. - Ми взяли її в оренду, а в такому стані джип нізащо не приймуть назад.

Чилійці перезирнулися. Потому один з них дістав з-під лави порожню 1,5-літрову пластикову пляшку і урочисто вручив мені.

- Тримай, синку. Біля отого будинку в кінці вулиці є невелика колонка водогону. Вода ледь дзюрить, але може трохи щось собі начавите. Принаймні нічого кращого не знайдете на двісті кілометрів навкруг. Гадаю, хвилин за п’ять півтора літри накапає.

Я подивився на пляшку у своїх руках, потім перевів погляд на чилійця.

- Е-е-е… - почав я, але чоловік махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено, і під кінець серйозно проказав:

- Удачі вам, хлопці…

Я, мабуть, втримаюсь від детальної розповіді про те, що було далі, оскільки просто не можу спокійно згадувати наступні півтори години мого життя. Єдине, що можу сказати: після того, що було, ми з Яном без особливих проблем зможемо написати і захистити дисертаційну роботу на тему «Миття «Chevrolet DMAX 3.0» в екстремальних умовах чилійської пустелі».

Втім, на цьому героїчна епопея з мийкою машин не завершилася…

Нас, неначе злодіїв, котрим завше кортить повернутися на місце скоєного злочину, тягнуло назад у Долину Смерті. Мене страшенно поривало побачити при денному світлі ті страхітливі вапнякові бескиди, поміж яких минулої ночі ми чеберяли до селища, тому замість того, щоб як усі нормальні туристи поїхати і скупатися в одній із солоних лагун на півдні від Сан-Педро, ми з напарником знову рвонули на захід і, затамувавши подих, почали видивлятися вхід у долину.

Сонце стояло високо. Повітря швидко прогрівалось і легенький вітерець більше не приносив прохолоди.

- Жарко, - проскрипів я.

- Ага, - кивнув Ян. - Зараз увімкну кондиціонер.

Мій товариш виставив регулятор кондиціонера на найнижчий рівень, після чого, замріяно дивлячись кудись на дорогу, ввімкнув вентилятор. Я примружився, очікуючи, що на мене зараз дунуть потоки приємного холодного повітря. Всередині авто щось загуло, заскрипіло, а потім… замість свіжого повітря з усіх чотирьох вентиляційних решіток, неначе з жерл піскострумних апаратів, вистрілили чотири щедротні цівки піску.