Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

- О’кей, - прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. - Do it [55]…

- О’кей, чувак, - засміявся Мокомае. - Буде трохи боляче.

Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.

За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.

- От і все, - прошепотів він.

Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.

- Уф-ф! - видихнув я. - I like it… Damned, I like it, man! [56]

Обличчя Мокомае засяяло і він проговорив, поплескавши мене по плечі:

- Welcome to the club, man! [57]

Наостанок остров’янин продезінфікував руку, намазав місце татуювання кремом і замотав його шматком тонкого целофану, сказавши, що я зможу зняти його через годину. Я дурнувато посміхався, глипаючи то на Яна, то на Мокомае. «От дідько! - безперестану повторював я про себе. - Я зробив собі тату! Я просто не можу в це повірити!»

- Ти схожий на «довговухого», - зненацька звернувся до мене рапануєць.

- Що?! - вирячився я.

- Довговухі були такі ж як і ти, з твоїм волоссям, твоїми очима, - спокійно проказав остров’янин. - Я рапануєць, але в моїх жилах надто багато полінезійської крові.

І Мокомае замовк, залишивши мене роздумувати стосовно того, до чого він це проказав.

- Тур Хейєрдал теж був «довговухим», - через хвилину продовжив рапануєць. - Ваша кров чиста… чиста і дурна… Тому вас і тягне сюди, за тридев’ять земель, хоч ви й самі не тямите чому.

- Нас?… - перепитав я.

- Так, «довговухих».

- То я, виходить, «довговухий»?

Рапануєць кивнув.

- Безперечно. Жоден інший білий не просив мене витатуювати йому ронго-ронго. Ти ж знаєш, що це все не просто так, - остров’янин торкнувся пальцем мого замотаного в целофан передпліччя.

Я стояв, мовчки роздивляючись дуже серйозне обличчя Мокомае. А він, виявляється, зовсім не простий, той рапануєць… Ян схвильовано сопів за моєю спиною.

- Ти знайшов відповідь на своє запитання? - ніби ненароком поцікавився він. Втім, його агатово-чорні, всепоглинаючі очі промовисто свідчили про те, що він знає, про що говорить.

Я спершу трохи повагався і невиразно промурмотав:

- Так… - а потім уже значно впевненіше повторив: - Так. Але завтра я відлітаю додому.

- В Україну?

- Ага. У далекий світ, якому, знаєш, наплювати на цю відповідь. У того світу свої правила і, певно, свої плани на мене.

Мокомае захитав головою з боку в бік і розтягнув губи у ледь помітній посмішці, неначе вчитель перед учнем, який ще не засвоїв урок, але який обов’язково його подужає. Раніше чи пізніше. Заглядаючи точно мені у вічі, він чітко проказав:

- Значить, ти ще сюди повернешся…

8 серпня 2009-го, 10:55 ранку. Caba с as Hinariru.

Прокинулися пізно (на Рапа Нуї це дуже швидко ввійшло у звичку), вилізли з ліжок ще пізніше. За вікном на повну потужність світило сонце, одначе настрій коливався десь поміж «мінливою хмарністю» та «похмуро», адже казка добігала кінця: до відльоту з острова Пасхи лишалося ледь менше двох годин (літак відправлявся о 12:50).

Отож, часу нам із Яном лишилося лиш на те, щоб спакувати ранці, чемненько розпрощатися з Ванею та Аною Марією і спокійнісінько дочалапати в аеропорт на реєстрацію. Втім, я просто не міг допустити, щоб ми отак тихо й мирно залишили Рапа Нуї. Несподівано я пригадав, що в Ханга Роа нас чекає одна незавершена справа.

- Ми забули про штемпелі в паспорті, - покинувши пакувати наплічник, приглушеним голосом сказав до напарника.

- От дідько! - ляснув себе по лобі Ян. - Справді забули, - а потім подивився на годинник. - Що будемо робити? Вже надто пізно.

- Краще пізно, ніж ніколи, - спокійно процідив я крізь зуби, а потім підвівся, рішуче прямуючи до дверей.

- Чувак, ми можемо не встигнути на літак, - залопотів мій товариш, втямивши, що я збираюсь робити. - Ти хоч уявляєш, що тоді нам доведеться… А-а-а, щоб тобі! Ненормальний! Почекай, я хоч шорти вдягну!

За мить, висолопивши язики немов два бігуни на довгій дистанції, ми вже мчали пліч-о-пліч у напрямку Ханга Роа. Годинник показував 11:05, лишалася година з хвостиком до завершення реєстрації на наш рейс…