Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

У давнину рапануйці розводили курей і… щурів. Щоправда, після появи європейців, місцеві щури були повністю винищені завезеними корабельними пацюками.

У другій половині XIX століття чилійці завезли на острів овець, проте на сьогоднішній день у домашньому господарстві перевагу надають коровам. Крім того, Рапа Нуї буквально запруджений дикими кіньми - здичавілими нащадками кількох перших шкапин, завезених сюди європейцями, які прекрасно прижилися в рапануйських преріях. Я на власні очі переконався, що на сході та на півночі острова блукають цілі табуни диких коняк, лякаючи самотніх туристів.

Рослинність

«The country appeared barren and without wood [25]», - писав про острів Пасхи Джеймс Кук. Флора острова дійсно дуже бідна: спеціалісти нараховують не більше тридцяти видів рослин, переважна частина яких потрапила сюди з Океанії, Америки та Європи. Щоправда, розкопки показали, що тисячу років тому на Рапа Нуї буяли розкішні тропічні ліси, як і на більшості островів Океанії. Втім, між IX та XVII століттями відбувалась активна вирубка дерев, що спричинило зникнення лісів на острові. На сьогоднішній день більша частина Те Піто о Те Хенуа - це горбисті прерії, зарослі невисокою, але густою травою, лиш у центральній частині острова проростає невеликий лісовий масив, який був посаджений на початку XX століття, а коло пляжу Анакена простягається шикарний пальмовий гай.

Печери

Завдяки вулканічному походженню острів Пасхи буквально нашпигований печерами різноманітних форм та розмірів. У давнину після кожного виверження вулканічна магма, стікаючи схилами вулкана, перемішувалась з наносними породами та вулканічним пилом від попередніх вивержень і дуже швидко застигала, перетворюючись на камінь. З часом м’які породи та спресований пил вимивалися під дією морських хвиль (в прибережних районах) чи дощової води (ближче до центру острова), залишаючи по собі нічим не заповнені скелясті порожнини.

В центральній частині острова Тур Хейєрдал знайшов кілька печер практично ідеальної сферичної форми з неймовірно гладкими, наче відполірованими стінами. Такі гроти утворювались і внаслідок вулканічних вивержень - завдяки скупченню газів, що не встигали вийти на поверхню крізь розплавлену магму. Через це острів Пасхи сильно нагадує шматок голландського сиру.

Печер насправді дуже багато. Ми з Яном навіть і не думали навмисне шукати й спускатися в гроти, одначе на південній та східній сторонах острова Пасхи вони трапляються чи не на кожному кроці. Більшість з них не більша за звичайну кімнату, деякі заледве вміщають одну людину, проте окремі печери є просто велетенськими і простягаються під землею на сотні метрів. Нині перед найбільш віддаленими й заплутаними катакомбами встановлено спеціальні знаки, що попереджають про небезпеку самовільного спуску. Сучасні остров’яни можуть пригадати не один випадок, коли котрийсь із туристів вирушав на прогулянку в печери (причому, постійно чомусь говорять про японських туристів) і більше його ніхто не бачив.

Древні рапануйці використовували печери для зберігання родових каменів та усіляких інших цінностей. Ще й досі більшість підземних сховків мають назви, що відповідають імені роду чи сімейства, якому вони належали. Місце розташування таких родових склепів було великою таємницею і передавалося у спадок лише членам сімейства. Приводити чужинця в родову печеру забороняли суворим табу. Навіть у часи відвідин Тура Хейєрдала аборигени ще вірили, що чужинця, який ризикнув порушити табу, а також того, хто виказав розташування своєї печери, чекає миттєва смерть. Пізніше, коли будівників моаі винищили і на Рапа Нуї почалася ера міжусобних воєн, занепаду та канібалізму, печери використовували як сховища від ворога.

Питна вода

Через невеликі розміри острова морська вода просочується вглиб суходолу, змішуючись з підземними водами, внаслідок чого прісноводних криниць на острові нема. Єдиним джерелом прісної води на Рапа Нуї є озера дощової води у вулканічних кратерах Теревак (Рано Рараку та Рано Ароі) та у кратері Рано Кау. Після початку туристичної ери на острові збудували очисну станцію і проклали водопровід, однак водопостачання і далі залежить від кількості опадів.

У XVIII-XIX століттях існувало кілька прісноводних джерел, що протікали не через поверхні острова, а під водою неподалік прибережних скель. Місцеві мешканці знали про ці джерела і нерідко пірнали з глеками в океан, аби набрати прісної води. Через що складалося враження, ніби вони п’ють солону морську воду.