Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Невдовзі, побоюючись розслідування та покарання з боку англійської корони, заколотники знову повантажились на «Баунті», взявши з собою дев’ять миловидних таїтянок та кількох місцевих чоловіків, що мали правити за служників. Вони залишили Папеете і… безслідно зникли. Роками їхня доля лишалася таємницею для всього світу.

Лиш через багато-багато років стало відомо, що втікачі знайшли притулок на безлюдному острові Піткерн посеред Тихого океану. Після прибуття вони забрали все, що могли, з «Баунті», а потім затопили корабель, аби він не видавав їхньої присутності на острові.

Втім, омріяна обитель виявилася чим завгодно, але тільки не раєм. У 1793 році аборигени-служники, з якими англійці обходилися вкрай погано, зчинили заколот, убивши Кристіана та ще чотирьох інших матросів. Європейці не забарилися з відповіддю: влаштували каральну операцію і винищили всіх до одного полінезійців. Наступного року таїтянські жінки спробували втекти на човнах з острова (от тільки куди???), що їм, зрозуміло, не вдалося.

Відтак на острові Піткерн лишилося четверо білих чоловіків, колишніх матросів з «Баунті». Згодом один з них на ім’я Маккой, не витримавши «райського» життя, застрелився. Інший - Квінтал - загорівся ідеєю панувати над островом і погрожував убити двох інших, Адамса та Янга. Зрештою, з метою самозахисту останні зарубали здурілого Квінтала сокирою. Янг незабаром помер від невідомої хвороби. Таким чином у 1800-му році Джон Адамс лишився єдиним чоловіком на острові Піткерн. З ним жили дев’ять таїтянок та двадцять п’ять дітей, що лишилися від інших колоністів.

Маленьку колонію відкрили для світу аж у 1808-му американці, які пропливали повз на кораблі «Топаз». Вони були дуже здивовані, коли аборигени, що підпливли до їхнього корабля, заговорили до них трохи застарілою, але граматично правильною англійською мовою.

У 1856 році населення острова Піткерн нараховувало 190 осіб.

…З-за спини донісся хрускіт гальки: на дорозі, неподалік за нашими спинами зупинилася машина. Моя голова мимоволі крутнулася вбік, краєм ока я побачив два джипи, обв’язані різноколірними стрічками, всипані квітами та надувними кульками. Автомобілі припаркувалися поряд з маленьким рестораном, який, спираючись на дерев’яні колоди-опори, наполовину нависав над водою. З першого авто, тримаючись за руки, вийшли хлопець з дівчиною, обоє в легких білих одежинах, з ніг до голови закутані в квіти. При вході їх уже зустрічав священик у чорній сутані і з білим комірцем навколо шиї - якась чилійська парочка влаштувала весілля на острові Пасхи.

Хлопець з дівчиною обережно, наче ступаючи по мінному полі, зайшли до будинку. Ми з Яном, два переконаних парубка, трималися на безпечній віддалі, затесавшись серед прибережних скель, і спостерігали за страхітним ритуалом, через який кожному чоловікові раніше чи пізніше доведеться пройти.

Зненацька Ян повернувся до мене і спробував зазирнути прямісінько в очі. Я відвів погляд. А потім чех виказав думку, яка останні кілька секунд настирливо лізла мені в довбешку і яку я вперто не хотів туди пускати.

- Ти бачив?

- Не бачив, - відрубав я, навмисно дивлячись в інший бік.

- Блін, це, мабуть, так круто, - замріяно продовжував мій товариш, пропустивши мої слова повз вуха, - одружитися на острові Пасхи…

Я замотав туди-сюди головою і сердито форкнув:

- Тільки не треба тут слюні розпускати. Ти сюди не для того приїхав.

Тієї ночі, а то була моя перша ніч на краю світу посеред безмежної Океанії, я заснув пізно. Довго лежав на ліжку, розглядаючи набухлий місяць крізь широке вікно, що займало весь простір від підлоги до стелі в нашому котеджі. Час від часу сіруватий землистий диск облягали подерті напівпрозорі хмари. Вони домішували в місячне сяйво тонкий молочний туман, який розпливчастими смугами вплітався у темряву за склом. Десь далеко-далеко ледь чутно шуміли води Тихого океану… І так було віками. Те саме місячне сяйво, те саме приглушене рокотання хвиль наповнювало ніч за століття до мене.

Про що вони тоді думали?

Що відчували ті загадкові люди, вдивляючись у далекий горизонт, вслухаючись у невгамовний шум океанських хвиль? Самотність? Приреченість? Нестримне бажання поринути за виднокрай? Чи, може, байдужість?

Хоча байдужість - ні. Що завгодно, тільки не байдужість. Народ, який спромігся видовбати примітивними кам’яними сокирками майже дев’ять сотень гігантських колосів, розтягнути їх по всьому острову і повмощувати на ретельно викладених помостах, може бути яким завгодно, але не байдужим…