Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

В усякому разі, у колибі у Жолоба можна попоїсти й набрати харчів на дорогу. Роздивившися по ситуації, можна й перебути кілька день, нав'язати зносини з селом — Жолоб же не видасть. Але там, на пасовиську, можуть бути й інші люди. В усякім разі, треба заходити обережно.

Олекса зажив усіх полонинських прийомів, аби зайти непомітно й не збудити цікавості собак.

Пощастило: Жолоб пас окремо й до нього легко було підійти.

— Ов! І ти тут, і Йван тут, — стрів Жолоб фразою. Олекса стрепенувся. Іван… Брат… Як же це про нього забув Олекса? Та от же тобі вже готовий перший опришок. Правда, Олекса ніколи о тім з братом не говорив, але був певен, що й говорити зайва річ — Іван буде згоден, це ж певно. Взагалі, традиції сім'ї були такі, що намовляти довго на опришківство не приходилося. Іван був молодший від Олекси, але не на багато літ. Теж сильний і смілий, хоча в усьому уступав братові. Любив гуляще життя, тому не женився досі й жив при батькові.

Олекса дуже зрадів братові. Просто так, морально: по великій, відчутній самотності своя, рідна людина. Потім вважав цю стрічу за добрий знак. Попросив Жолоба закликати брата сюди.

— Лиш не кажи там, при стаї, що я тут. Скажи — оден чоловік хоче видіти.

Жолоб запитливо глянув на Олексу. Причому тут така таємничість. І чому це Олекса не мав часу переговорити з Іваном дома й прийшов аж сюди «на полонину». І взагалі — чого він прибіг у такий неурочний час. Щось тут не так, але розпитувати Жолоб не вважав себе в праві й пішов викликати Івана.

Прийшов Іван. Відділився Олекса з ним убік і розповів усю пригоду. Іван слухав, кусаючи травинку. Не показував ні знаків здивування, ні знаків одобрения чи осуду.

— Так от видиш, нема мені тепер повороту в село. Я йду в опришки. Зберу собі хлопців, іких сам знаю, та й буду панів гаратати.

Іван оживився.

— Панів? Се добре.

— Ідеш зо мною ув опришки?

— А чьому ні?

Оце була й уся відповідь. Коротко і ясно.

Олекса розпорядився в той спосіб, що оце Іван піде додому так, якби нічого й не було.

— Єлені скажи, аби нич не боєласи, — пан не ме ї чіпати. Я панові загрозив, та й він ме си варувати. І скажи ти, шо я скоро зайду й тогди скажу, шо має делінь робити. Так… Теперка ти. Маєш способитиси: єк уберя, єк зброя, зілє, кулі — усего меш наготовити. Зілє й куль бери бирше, бо то річ потрібна. Най тобі Єлена даст шо продати, та й купуй зілє й олова.

Іван сприймав грядущу аміну свого амплуа цілком рівнодушно. Жодних трагізмів, жодних турбот, думок нічних, тривог сердечних… Сказав брат: ідім ув опришки — ну і йдім. Сегоннє? Най буде сегонне. За тиждень? За два? Най буде… Навіть Олексу здивувала та легкість, з якою Іван пішов на таку кардинальну, на таку невиправимо цілковиту зміну життя.

— А Жолобові казав? — питає Іван.

— Нє…

— А чіму. Він би такий…

— Може. Але я кращих собі доберу.

— А кого саме?

— Ти не знаєш.

— Із нашого села?

— Ні. Жадного з нашого села.

— Де ж ти їх меш шукати?

— То вже моя в тім голов.

Давши останні інструкції й звелівши принести собі харчів, Олекса зараз же вирушив і далі.

Тепер він ішов уже не такий сумний. Безнадійні думи щезли. Жолоба не взяв до ватаги — значить, є можливість вибору. І справді. Оце йшов на Чорногору. Там же все свої хлопці, біднота, пастухи — саме ті, на кого можна класти надію.

Отой Василь Тунєків із Незавидова. Спузар, спузар… Той, що з ним зазнався Олекса ще хлопцем. Тепер він не спузар уже, а здоровий рослий парубок. Але як не мав нічого тоді, так не має нічого й тепер. То такий, що варт йому сказати слово — і він готов.

Або Никорак Федір. Він у Кидроватім пасе все; на горі Ротало стая. А сам із Микуличина. Звинний, сильний і теж підходящий хлопець.

А Джамеджуки два. Брати. Федір і Штефан. Єворівські. Скільки то з ними наговорилося ночами у застайках про панську кривду, про свободу. Хіба ж таки ці відмовляться? Та ніколи в світі! Оба чорні, непривітні ніби, але завзяті і — біда.

Срібнарчук Семен єсенівський. Його брати ґазди, але вони забрали все собі, а йому нічого не дають, і хлопець тиняється, воші годує. Цес так само піде. Ой га! Хлопці будут — не тра багато й шукати. Правда, не так думав усе те обставити Олекса, інакше думав усе те проробити, але що ж… нужда закон міняє. Тепер ніколи зупинятися над дрібницями. Тепер треба якнайскоріше сформувати ватагу, хоч яку-небудь, — і вдарити на сонне царство. З часом можна буде вибракувати яких непідхожих. Зрештою, ті, про яких зараз думав, — це ж з усіх боків підходящі.