Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Але жінка — біда-а! Єк зачєла вна, тота гуцулка, коло того мурзака ходити, єк зачєла го просити, то він уже не міг си противити й ізрик: «Дістали ми від свого хана приказ, аби на Великдень вирізати усіх крискєн, єк вни мут с'єтити свої тоти паски. На цесе діло остримо ми свої ножі, на крискєнцкі голови. Лиш ти не бійси — я тебе не заріжу. А другі турки можут тебе зарізати — єк ти це кому скажеш. Боже тебе спаси — нікому не кажи! Бо тебе турки вб'ют! Вна, гуцулка тота, приобіцєла, шо нікому нич не скаже, але то вна лиш так гулила свого мурзу того, аби єму голов задурити, а сама лиш чекала ночі. А як мурза і всі єнчі поганці поснули, вна таки ноги за плечі й побі гнула до свого Білоголового. Прибігла ночов. Побудила хлопців, сказала, що знала. Подумав-погадав Білоголовий та й каже: «Но, біжи ж ти, — кае, — назад та й потихеньки оповідж усім людєм, аби всі люде зібралиси на зорєх докупи в однім місці, а я там си єв'ю из своїми легінями, та й ми виріжемо турки-татари, а не вни нас». Служниця побігла, сказала у місці. Оден по одному довідалоси ціле місто та й зібралиси усі. Бо то ж смерк… Шє було темно надворі — а ту вже з'євивси Білоголовий. Сп'ют собі турки-татари, а ту наші як не наскочут!.. Ой-га!.. Вже нема си єк оборонєти — тра кікати! То котрий спостиг, той укік, але мало котрий. А мали тоді турки-татари из собов турецьку коруну, ніби їхнього короля, ци єк він у них там си називає. Дуже дорога вна йкас була, коруна тота. Та, видев, ше й скарби усілєкі мали тоті турки-татари. То йк зачєли укікати, то забрали з собов і коруну тоту, і скарби. Та й шо ж, коли добре потис Білоголовий, і не було способу утечі из корунов і скарбами. Хапнули турки-татари свою коруну тоту та й ісховали разом із скарбами у потайну свою комору. А комора у них була отам, єк ідеси з Кутів до Косова над потічком. Там є таке місце, шо й дотепер звесі «Татарка». Тепер там поросло та й гляба і знайти тоту комору. Шукали люде не оден раз тих скарбів, лиш так добре поганці залагодили вхід до тої комори, шо гляба знайти. А Білоголовий з того дістав тогди велику славу: називали го витак «ватаг-воївода»!.. Підібрав він собі ше хлопців і пішов у Туреччину, воювати турки на Буковині. Та й був там довго Білоголовий. Не одному туркові зробив конец. А витак, єк уже набрав доста грошей та й усєкого добра, хтів прийти назад, у свою сторону, до» Кутів-таки. Кєгне. А турки перевідали, визнали, ади, та тото, лиш він ме йти з великим грошем, то зібрали багато воська й пішли у погінь. Подогонили Білоголового з єго легінями дес під однов кечіров, та й зачєласи бійка. Опришки з Білоголовим добре си боронили — лиш шо ж єк турків було бирше, та й вни перемогли. Білоголового вбили та й шє й на кавалки розрубали — так го ненавиділи. Та й усіх опришків повбивали. Каут, шо йкос си вимок із гірков бідов ци би оден, ци би два опришки звідтам, то вни лиш мали оповісти, єков смертев загиб їх славний отаман.

Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Полагниці, і від її оповідання. А татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки миросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче инайде. Бабі Полагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.

— Ото-то! Придала би си хустка, шо й казати! Коби лиш скоріше ти виростав. А я тобі за хустку шє про Головача опришка колис оповім.

— А ви тепер, бабо…

— Є!.. Хустка шє де, а ти вже плати хочеш.

Але згодом оповідала — і на малого Олексу це робило надзвичайне враження. З її оповідання виходило, що Головач — то був ніби якийсь месник народних кривд. Видимо, ідея такого отамана опришків вічно кілкувала в свідомості гуцулів, і, не бачачи такої постаті в реальному житті, вони робили її собі хоч в легенді.

І от ця риса — обставання за покривдженим народом — найбільше подобалася Олексі. А потім — сила.

— Тот Головач був такий ді силний, шо не було йму суда пари. Він біду вбив, каут, і за того Бог і дав му таку потерю. Та шє так му дав, шо го куля не ловиласи. Часом стрілєют у него панки, єк градом, кулями, а він лиш з того сі сміє. Отвори ріт — а то му стріле кулев у ріт. А Головач покашле, захаркає кулю з рота собі на долонь та йк упари котрого панка тов кулев по чолу, так тот і з місце си не тєннет. Не то куля, а й ніщо му не шкодило. Не раз він дозволєв панам варити себе у сировици. То сировица бої доокола него, а він собі сидит у сировици у кип'єчій та у флоєру грає…

Олекса аж на місці всидіти не міг, аж підскакував — так йому це все імпонувало! А сто літ згодом і про нього самого такі речі оповідали.