Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку шкалю, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.

— Та й шо ж си стало?

— А шо? Вскочіли вони до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обістав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.

Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був ніби йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.

А хтось із таких, шо більше буває долами, оповідає, шо там обібравси йкийс Лесько. Перший напад був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси — ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, ладівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стєжок, лудіння панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…

Лиш — чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого». Стали вни тогди. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.

Но цес пан був такий, шо скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на ділевшині, привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.

Нічого геройського — і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.

— Єк були опришки — присідали панки та жидки, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискєнами. А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.

— Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців — сами би д'нему віходили.

— Пора!.. Крайна пора!

І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули — зараз зводиться річ на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.

— Бо пора! Таки вже крайна пора!

Старий Василь Довбощук оповідає все таке, що або сам бачив, або чув від безпосередніх учасників. Тому його оповідання були суто реальні й без усякої домішки фантазії.

Але не всіх задовольняла реальна дійсність. Декому хотілося в опришках бачити більших героїв, ніж реальні «чорні хлопці» сьогоднішнього дня. Зрештою, давні історичні, а то й просто міфічні постаті сплелися в гуцульській уяві з опришківством і надали йому легендарного освітлення. Для малого Олексія це було ще цікавіше, і він залюбки слухав такі оповідання. Особливо майстерицею на них була одна баба печеніжинська — Палагна Провальнючка. Стара вже вона була, дуже стара, але ще не втратила ясності розуму й любила оповідати, аби тільки знайшлися охочі слухати. В малому Олексі знайшла найпильнішого слухача й тому оповідала йому все, що знала.

От, наприклад, у її репертуарі знайшлося оповідання за опришка Білоголового, який розбивав нібито ще тоді «єк турки й татари вуювали наш край». Чи се була пам'ятка ще XIII століття, чи пізніших татарських нападів і що то був за воєвода Білоголовий — не знати, але гуцулка робила його опришком.

— Раз прийшли вни, тоти турки й татари, на наш край і гет цалком повоювали усу нашу землю. А найбирший гурт їх осівси ади в Кутах. Позабирали собі людей, панщину тяжку веліли робити, на їхну віру присєгати — лиш ніхто того не хтів. А мурза найстарший турецький узєв собі за любаску дівку онну, такой нашу гуцулку. І так дуже її любив, шо раз… А вна го не любила, лиш любила ватажка отого Білоголового. Він мав, тот Білоголовий, комору недалеко Кутів та й там пересиджував із своїми легінями. А гуцулка тота єк лиш куди мурза си відлучив — зара біжит до свого того любаса та й набуваєси з ним. Та й жиют, та й жиют так турки-татари на нашій земні, лиш того їм мало. Похотіли вни знишшіти усіх наших людей у Кутах, аби самим жити у місті. Змовилиси, аби на Великдень вирізати усіх гуцулів та й усіх міщан у Кутах. Наготовили ножів та й у великодну п'єтницу зачєли їх гострити. А тота гуцулка-служниця видит, шо турки-татари острє ножі, та й шос вна там трохє здогадала-си, шо то ніби не на добро. Питатси того свого мурзи: «На йку біду ви острите ножі? А турецький мурза тот не хоче вигорити, лиш си виминат сим-тим: «Та то, видиш, таке усєке ни оннаке…»