Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

Дехто точніше вказував місце, де треба шукати оту комору, а власне в Яршиці.

— Раз єкос із тих рік ци би з Дилятина, ци звідки йшов Довбуш суди груньми і тут, на Яршиці, посів го день, так шо не міг у село доступити уже.

То він казав на тім місці, таки на Яршиці, пробрати плити і висипав там дванаціт терхів, то є дваціт штири бербениці грошей… Та й потому загиб у Космачі, та й уже не знав ніхто, у котрім то місці ті маєтки.

Жінка Петра Онуфрака, потомна отого війта, що погнав на Довбуша волоську хоругов, твердо казала, що вона іменно знає, що тут, у Яршиці, є Довбушеві клажі.

— Я ще дітваком туди скотарила та й виділа раз знак, де ті гроші є. Був там камінь, оброслий дуже файним мохом. Я тот мох іздоймила — так гейби верету піднєти, так тот мох. І виділа-сми хрест на тім камені вібитий… Та коли-бо то уже бирше не могла сходити на то місце, і так обстало і донині.

Словом, гроші є, і багато. І не на самій Довбушенці, а прямо таки по всіх горах понакладав їх Довбуш.

Он на полонинах, на боргані ілемськім — погадайте собі, де ілем, теж є печера, а в ній, певне, лежить скарб Довбуша.

— Люди знаходили там, лиш усе гасило шос світло.

Або в Гадьовім лісі. Де-де! Аж у Ліськім повіті. Аж туди прийшла слава про Довбуша, й там десь під бучком під кривим і під ялицев закопав він гроші. Пасли там пастухи, то знайшли і бучка, і ялицю, але не копав ніхто, бо боялиси…

І на полонині Мокрині в долинах є Довбушева комора. Там, у скелі, є кагла, закурена, почорніла. В ту каглу все кидають каміння й слухають, чи летить. То там, кажуть, зимував Олекса багато зим. Ніби навіть млин був. Між іншим, кажуть, що є там «цілі могили рогів», бо то опришки стругали собі з рогів порохівниці. І от саме коло тих рогів мають бути й двері десь.

— Так шо ж, коли годі відшукати. Тоті тріски з тих рогів уже позаростали мохом. А шкода. Бо там є на шо подивитиси.

Там є на столі вироблений діамантовий змій. Жертва. І тота жертва світе там водно єк день, так ніч…

Так діамантовий хрестик, що Довбуш мав при собі в годину смерті, виріс у народній фантазії на цілу змію. А що гуцул мав мало діла з діамантами, то приписував їм магічну силу світитися безустанно, як день, так ніч.

— Ой га! Коби хтів посписувати усьо, шо за Довбуша говіркуют люди, — велико паперу, відай, тра було на тото.

Сонце заходило. Косе проміння падало на річку Білу, і не була вона тоді білою, а сяла всіма кольорами у своїх пологих берегах. Обидва береги були однакові, але по однім боці лягло село велике, з двома церквами, а по другім — луки, поля й далі степи, степи безконечні. Луки підходили до самої ріки, наче аж падали в неї.

Річка Біла неширока. Он через неї перекинулися кладочки, позв'язувані де вірьовкою, де перевеслом, а де й так — просто жмутом трави. Ними можна було любуватися, як художнім твором, як храмом Растреллі, як поетичною мрією, — так вони були під стать і пейзажеві оцьому, і тихому темпові руху хвиль у річці, й такому ж темпові життя села. По них, по оцих кладочках, перелітає пісня, коли ото у суботу зацвітуть вулиці дівочими голосами й радісними гармоніями; по них котиться протяжливе «Геей» плугатаря, що оре найдальшу свою скибу, а істик у зуби взяв, бо нікуди його встромити. Парубок і дівчина йдуть одно одному назустріч: вона й бачить, що зустрінуться на середині, а ступає босою ногою на сучкувате бервено, і зустрінуться на середині. Гриць так боїться, щоб бідна дівчина не впала, що вона аж пищить у його обіймах і лається. Але ця лайка звучить як ласка, а в тих пручаннях ще ближче горнеться одне молоде тіло до другого.

Серед війн, і гнету, й віковічного плачу одвічної Рахілі виривалися колись-не-колись десятиліття, що село українське жило тихим і своїм життям. Співало свою пісню, культивувало свій звичай, творило свій кодекс. Тоді вистарчали такі кладочки в замріяних берегах, тоді вони й клалися. А налітала знову буря — і змітала з дороги не тільки кладочки, а й села цілі.

На тім боці Білої косить парубок. Сорочка аж очі вбирає на зеленому тлі лук. На голові широкий жовтий бриль кидає округлу тінь на смагляве, загоріле обличчя. Вус недавно засіявся, очі карі з ясним, може, трохи суворим поглядом — і цей погляд надавав парубкові вигляду якоїсь дорослості. Кожен замах косою показував силу, викохану на оцих житах, ланах ранками росяними, солов'їною піснею. Слухняна трава рівними покосами лягала по стрижених луках, — і скоро вся ділянка вкрилася, мов письменами якимись незрозумілими, зигзагами світло-зелених покосів.