Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

То там, у каплиці, видко такі світла-а шо раз. Але шо з того, коли там ніхто би не увійшов.

Ходив і я там не раз, але, признатися, каплиці тої не знаходив. Плиття є там таке, що дробиться як сланець і зсовується з каменя дрібними платівочками: за роки ціла купа того посунулася. Дірку там находив, що як кинути туди камінь, то падає на три уступи, а потім булькає в воду. Похилий камінь там є, що як сяде дитина вгорі, то сповзе аж униз на задку, мов по снігові. Така гарна забава для дітей… Тільки є одна властивість того каменя: сідає дитина наверху в цілих штанях, а коли спуститься, то встає з голим задком.

А дверей так-таки й не видів-сми.

А в Святинськім повіті коло села Тростянець, у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.

З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люди кажуть:

— Се таке, шо далі вже і Довбушева керниця замерзне.

Кажуть, що давно тут ніде не було доброї води, то Довбуш сам за одну ніч викопав людям криницю…

Дбав Олекса не тільки про своїх сучасників, але бачив на багато літ вперед. На Бережниці, що то в праву руку, йде долина. Там йде дорога.

А по узбіччі, по лівому боці, по горі, серед густого лісу, по урвищах, по ломах, є якась стара закинена дорога. А Гєлета отой, що сам про себе каже, ніби він «рихтик з Довбуша йде», розповідає, хто клав верхом таку незручну дброгу, коли низом є така гарна й рівна.

— То Довбуш клав. Він знав, пощо клав.

І невдовзі довелося мені переконатися, що Довбуш за двісті літ передбачав, що буде дуже дощове літо, що з гір підуть страшні потоки, що нанесуть каміння й тим камінням непрохідно завалить дорогу на Бережниці, і хочеш не хочеш — треба буде їздити отою дорогою серед лісу.

А Гєлета як побачив мене:

— А що? Знав?

А скільки оповідань про незліченні багатства Довбуша, про його комори, вщерть засипані золотом, про сховище безконечних скарбів.

— Шош, з трицєт і три роки мав коли напрєтати. Бо Довбуш, як і Сус Христос, ходив на землі тридцять і три роки.

Але що ж, коли справджуються слова, двісті літ тому сказані Довбушем при смерті: «Бог знає та я. Земля буде користати з того, не люди…»

— Ой, так, так… Немало грошей пріє там у землі, але шо, коли то усьо заклєте, ніхто не годен узєти.

— Ає… У горах є сила грошей, шо Довбуш напрєтав, лиш то усьо замовлене. Є такі, шо йкби си лиш доткнув, то більше і не жив би…

От хоч би й у тій Довбушенці, коло Зеленої. Точно відомо, що там є комора.

— Єкби там пішов на Великдень, то там є багато грошей і діаманту, то би міг набрати, кілько би хотів. Олекса Довбуш зносив до тої комори з усіх світів гроші. Цале житє зносив. Але йкби брати, то би кікати швидко, аби осинавец не замкнув тої комори, бо би сигів там цалий рік.

Впрочім, жеби мати зело, то можна й не чекати Великодня. Так що ж, як воно однаково трудно. Он один чоловік із Ясеня мав таке зілля, що міг туди доступити.

— Прийшов там, де уже було Олексове посидінє. Дивит-си, заперта скала. То си відомкло перед ним, бо мав зело.

Прийшов там до тих склепів і дойшов аж до середини. А там… Одежа, зброя, кітли з грішми — усєчіна… Та видів він там штири бочки грошей, понакривані восковими кружками. І дванаціт рушниц на клинках ше висіло. Одежа ше йкас мудрецька — лиш шо усьо уже струпіхло. На то подуй — то й розлетитси.

Він набрав повен наголовник грошей самих золотих, а сам собі думає: «Господи… Піду д'хаті по товаришів, та заберемо усе, шо ту є».

Ого… Прийшов відтак, але пропало. Не міг уже потрапити на то місце.

А другі повідають, що він не ходив за товаришами, а просто виніс гроші надвір, поклав.

— Вертатиси шє — так шо ж, як на другий раз уже не міг туди дійти. Уже ґазда від того запер собі.

Така ж пригода, повідають, трапилася ще й з одним стрільцем. Він зайшов був під Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відстає. «Ано-ко я відважу, — гадає.— Шо там є».

Дивитси, а то є печера. Увійшов він туда — а там повно збруї усєкої, одежі, грошей — усєкого багацтва.

Так роздививси він, є шо брати на дев'єтеро коней.

Він роздививси добре усюди, а видтак скєгнув із себе, не дивуйте, гатки і набрав грошей, шо лиш міг, та й пішов д'хаті.

На другий день вернувся той стрілец з дев'єтьма кіньми й з людьми, шукає тої комори — ого! Пропало! І сліду не було…

Так що, як бачите, трудно використати оті багатства. Тим більше, що точно не відомо, де шукати, — гора велика.