Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

— Даємо ті цесі червоні за те, що єс не споганив трійлом керниці. Правда, то трійло мене би не дійшло, бо я не такий футкий пити чюжу воду, але міг похопитися котрий з моїх легінів або з прохожих людей. А тоті гроші, шо дав тобі жид, держи собі таки: вже не меш їх віддавати тому жидові, бо не буде кому.

Довбуш сів на коня, опришки теж — і погнали до Косова.

Не думав Олекса нападати на Косів. Це не входило в його плани та зрештою й угода щось значила. Але такого випадку пропустити не міг і не повинен був.

Влетівши до міста на конях і опинившися серед тісного косівського ринку, припертого одним боком до високої скали, опришки зачали стріляти. Легко собі уявити, який то переполох зробило серед торгового населення. Полетіли кошики, візки, відра, почалася панічна втеча.

Кілька десятків торговців і торговок кинулися до божниці й замкнулися там.

Меся — він теж був на ринку у своїм склепі — зараз же зрозумів, чому прийшов Олекса. Кинувся до божниці й собі, але там уже зачинялися й відчинити дверей не хотіли.

Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший-ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.

Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.

— їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йдіт-ко ліпше на простір.

Узяв Месю під ребро, підняв угору, як куклу, й, так викручуючи ним угорі, Месею, йшов по ринку й кричав:

— Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами захо дити! А котрий си не встережет — буде й йому, як цему Месі. ч Так прийшов до Месиної хати і як швиркнув Месею по порогові, то Меся перервався надвоє, як жаба, — оповідали потім опришки. Хату Месі й його лавки було розграблено дочиста. Ніде гріха діти, досталося й іншим торговцям косівським, але то вже без плану… Така пленета вийшла…

Тепер Пшелуський.

Досить уже грати потемки. Треба якось же увійти в контакт, щоб знати точно, де він знаходиться. А то так, чого доброго, можна й наштовхнутися несподівано. Гори горами, а сто двадцять душ озброєного війська — то таки не жарти.

Довбуш рішає йти назустріч Пшелуському. Дорогу вибирає через Скупову, думає при тім так: «Єк ішов пан полковник на Чорногору, видев, таки через Жєб'є, бо єнчої дороги не знав, а хуч би й знав, то би не пішов кінно. Теперка він нас там не знайшов. Єков дорогов ме вертати? Такой на Жєб'є, бо то найкоротша та й їжджена. А ми підемо почерез Скупову та й будемо у пана полковника в хвості. Де схочемо, там найдемо».

Від Косова вже не йшли дорогою, а навпоперек, через ліси й на Краснопільський потік. Коней продав Олекса корчмареві по дорозі за дешеву ціну.

Перейшли ріку, попали на Дідушкову Річку. Тут жив дуже великий багач гуцул Дідушка. Казали про нього, що він ходив іще на грабунки із Пинтою й Пискливим. Можливо, що була то правда, бо звідки би інакше стати таким багачем?

Довбуш гадав, що має мало запасів поживи. Підкликав одного з хлопців і сказав йому зайти до Дідушки, взяти терх сиру. На признаку дав чепелика свого.

Леґінь побіг, бо це ось — на високому горбочку й хати Дідушкові по праву руку. З двору Дідушкового можна патиком кинути аж на дорогу.

Ось перебрели потік — і вже Голови. Гарне село. Нарід тут усе товариський, сильно опришкам сприяє.

Потік мечеться то туди, то туди. Разів дев'ять його треба брести, нім Голови пройдеш.

От гайок підчищений — і кінець Головам. Зараз розпоминаються Просічки, головний плай на гору. Наздоганяє той леґінь, що бігав до Дідушки.

— А сир?

— Ає, сир… Прийшов-сми ід' нему — а він у хаті лежит. Так ну й так — казав Довбуш, аби-сте дали терх сиру, а чепелик на признаку. А він єк крикнет на мене: «Забирайси, — кае, — видцив, доки я не встав. Твій Довбуш розбійник, — кае, — та й го тра завісити». — «Ой, га! — кау. — А хто би вішєв?» — «А хуч би й я, — кае. — Ік насип'ю повен наголовник червоних — приведут ні Довбуша з'єзаного, так я єго голову до Станіслава дам».

Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: «Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема чєсу вертатиси, най єнчим разом».

Вийшли на Скупову — аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзначим там, на долах.

Напилися води з того чуркала, що всіх людей не помалу живує: на високій горі б'є з-під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь, та ще й пустити фонтаном.