Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управляюся сам. А тут похід до Воскресінець.

Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.

Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.

Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.

— Ні! Чуєш ти, газдику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ще тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.

Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.

— Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.

— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийом на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь [22] Пістинь — село між Коломиєю й Косовом. (приміт. авт.). і вже конче ме припучювати коло тої керниці. А ти як побачиш, шо опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талєрів маєш у кишені. І то згори.

І побрязкує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.

Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло-зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.

— Таже, рахувати, най так скажім, всип'ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой шос тут не так.

І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…

Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.

Жінка й руками, й ногами:

— І не дай, Боже, й борони, Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?

Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:

— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинцької керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.

Подумав-подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістинської криниці й сидить.

Багато народу йде, й кожне нап'ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п'ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.

Коли чує співи. Глянув — легіні на конях. Співають собі, нікого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?

Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі вівбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:

— Шо тобі треба, чоловіче?

— Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені жид Меся у Косові, [аби] я го ту верг до керниці та й тебе з легінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.

Олекса гостро дивиться на чоловіка.

— Но, а ти верг тото трійло у керницю?

— Ні, не верг-сми, пане втамане. Бо ждав-сми на вас, Олексо.

Довбуш зліз з коня. Позлізали й опришки, посідали на убочі. Олекса сів коло криниці й каже:

— Ано-ко, бери, чоловіче, та й пий з цеї керниці води.

Ґазда похилився і пив багато.

— Буде!

Витяг Олекса флояру, почав грати тужної. Давно вже не грає веселих, а все задумчиві такі та сумні. Не раз хлопці просять якої веселішої, а вона якось не йде.

Гарно вмів грати Олекса. І так якось по-особливому грав, що от багато вміють хлопців і собі на флоярі, а ніхто так не вдасть.

Олекса грає, опришки то той, то той підспівують собі. Хором не вміють та й не співається так ніколи в горах.

Грав, грав Олекса, а потім знов до того чоловіка:

— Пий ще.

Той оп'ять напився, теж багато випив. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.

— Пий ще.

І так пив той чоловік кілька, турів тої води і все з перепочинками. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.

Нарешті переконався Довбуш, що воду не затроєно. Устав, за ним опришки повставали.

— А шо ви, ґаздо, не маєте йкої платини?

Ґазда весь час боявся, хоч не хотів того показувати. Тепер йому прийшло до голови, що це ж його на тій платині хотять повісити.

— Но, дівайте, де хочіте.

Олекса одкрив тобівку, витяг звідти два червоних і кинув перед чоловіком. Кожний з опришків кинув по червоному.