Гнат Хоткевич - Авірон. Довбуш. Оповідання

І тільки отець Кралевич був спокійний, у повній свідомості правильності всього того, що він робить. Нема й сліду суятливості. Рухи поважні й повільні, певні себе. Одчинив царські врата, виніс чашу і причащав із неї Олексу.

— Приіміте, ядіте — сіє єсть тіло моє, яже за ви ломи моє во оставленіє гріхов… — Давав запивати.

— Пийте од нея всі,— сія єсть кров моя нового завіту, яже за ви і за многая ізливаємая во оставленіє гріхов.

Скінчив. Одніс чашу.

— Становись на коліна і дєкуй Господа і за великоочищення, і всю благость єго.

Олекса став, але не міг молитися від схвилювання. Отець Кралевич розпростер на одчинених царських вратах і возглашав піднятим напруженим голосом:

— «Благословляй благословлящія тя, Господа, і освящай на тя уповающія — спаси сего раба твоего і благослови начинанія его, уповающего на тя. Через повстання його мир миров твоєму даруй, церквам твоїм освобождения і всім людям твоїм правду і благо. І тебі славу і поклоненіє і благодареніє возсилаєм, отцу і сину і святому духу, нині і присно і во віки віков. Амінь».

І в сей момент з грюкотом розчахнулися церковні двері й до храму влетіла матушка.

— Що ти робиш, — якимось не то визкотом, не то писком крикнула вона. Отець Кралевич звернув до неї якоюсь благостинею осяяне лице і тихо сказав:

— Уже. Уже все.

Хитаючись, як п'яний, вийшов Олекса з церкви. Отець Кралевич пішов у вівтар разоблачитися. Сторожі увійшли до церкви, заглядаючи вперед, мовби першими прибули на місце злочину, де щойно зарізано чоловіка і труп із роззявленим горлом лежить тут десь на землі.

Матушка дрожала, але переступити порогу вівтаря не могла.

Отець Кралевич вийшов уже зовсім спокійний.

— Що ти робив тут? Які закляття ти тут читав?

— Я…закляття… Хіба в храмі божім читаються закляття? Ти, жінко пастиря, схаменися. Що ти говориш?

Матушка, забувши себе, забувши, що тут сторожі крикнула в нервовім параксизмі:

— Я вже не знаю, чия я жінка, — чи пастиря, чи руководителя опришківської банди. Я знаю тільки, що ти летиш у якусь пропасть і мене тягнеш із собою.

— Тихше, женщино. Я не розрішаю тобі так говорити в храмі, де я господарем. Прошу вийти геть. І вас так само.

Сторожі ніяково потюпалися до виходу. Матушка, все так само дрижучи, за ними. Вона хотіла би заплакати — легше би стало в риданнях і наріканнях, — але очі були сухі. Вона нервово терла їх горящими руками, та сліз не було там. Так само могла би терти неплодні груди свої — звідти не виступило би й краплі молока.

Пан Карпінський Андрій був людиною помітною в своїй околиці [17] Це був батько поета Карпінського, автора популярної в Польщі пісеньки (Приміт. авт.). Низенький, присадкуватий, круглолиций, в міру сительний, з вічною усмішкою на лиці, він був втіленням такої людини, що свій побут серед природи випершує над усе, нікому не заздрить, не ганяється за гонорарами і помпою, а все своє щастя бачить у повноті шляхетського достатку, добрій мислі й чистому сумлінню.

— Я там, мостердзєю, за титулами тими всякими не тужу. Чого мені бракує? Обора в мене, хоч і не сказати, тлуста, але й не порожня. Стодола теж не світить пустками, бо поля, Богу дякувати, вистачає, а добре обробиш — добре й зародить. В пивниці яка бочівочка венгерського знайдеться для приятеля, на кухні звіринка і рибка свіжа, бо прудок мається та й річка недалеко, млинок там на ній із грачем. Костела в селі, правда, немає, але недалеко в містечку то є капличка. Зрештою пан Біг по своїй милості приймає щиру молитву на всякому місці. Чого ж мені в усім тім іще треба?

І реготався добродушно. Дійсно, йому ні від кого нічого не було треба. Двір його — то справді був ніби замкнений в собі організм, малесеньке якесь удільне княжество, що само для себе в усьому вистарчало, зовнішніх війн не вело, а для внутрішніх причин не мало.

Впрочім, це диктувалося не тільки успосібненням самого пана господаря, а й певними цілком об'єктивними умовинами, які Польщу вісімнадцятого віку мало чим різнили від Польщі сімнадцятого, а особливо тут… Ті ж не можливі, а в певних порах року непроходимі дороги; ті ж запаскуджені містечка, в яких ніколи нічого не можна дістати, хіба під час ярмарку; та ж відсутність особистої безпечності, що по краю валансалася безліч гулящого, буйного люду, який з браку «призвоїтого» заняття брався й за непризвоїте. Тому хоч-не-хоч доводилося старатись заспокоювати всі свої потреби домашніми способами.