Петро Поплавський - Блакитна лінія

— До чого ж тут німкеня? — своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих «просторових» оповідок.

— Одного вечора вона прийшла до мене додому й назвала наш підпільний пароль — не знаю, звідки дізналась. Я спочатку було не дуже їй повірив — усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло. Я гостинно запросив її, почав розповідати про свою працю у німців…

— Чого ж вона прийшла до вас?

— По допомогу.

— Яку?

— Попросила, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали, товаришу генерал?

— Я слухаю вас уважно.

— Рація виявилася на місці! І закопана справді була давно. Я в цьому знаюся — не один глек з вином у землю закопував…

— Що ж зробила з рацією фрейлейн?

— А нічого особливого — почала передавати нашим німецькі таємниці.

— Звідки знаєте?

— Як то — звідки?..

— Це вона вам сказала?

— Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова в людини для чого? Думати! А думки — вони різні виникають…

— Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?

— А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що жодної ради не даси. Я туди, я сюди — микався, мов у пустелі…

— Що ж сталося?

— Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало й більшало!

— З ними ви й прийшли? — нарешті збагнув генерал Роговцев.

— Ясно — з ними! Дівчина вірила мені, бо слово моє — скеля!

— Що ж Крістіна Бергер передала з вами?

— А ось що, зараз побачите. — Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго й надійно.

— Крістіна попередила, — суворо мовив він, — пакет не відкривати. В ньому два пакуночки в чорних обгортках: у маленькому — фотографічна плівка, дуже тонка стрічка… Обережно!

— Ще щось?

— Звичайно! — Тепер Астан потрошив другу половину свого ватяника. Вийняв блокнот у целофані, крізь який на шкірі обгортки було видно готичні літери.

— Про цей зошит, — повідомив Астан, — Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.

— Цікаво, — мовив Роговцев, беручи целофановий пакет і з перших літер зрозумів: щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи від пастки й загибелі розвідника Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.

— То знаєте чий? — стривожено запитав старий.

— Знаю.

— Добре, — втішився Астан. — Бо є в мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я просив Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона — ех!.. Не послухалася.

Мірза-Хатагов заходився потрошити ватяник з того борта, де пришиті гудзики. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись, мовив:

— Ось бачите: цифри й цифри… Хоч би два слівця!.. Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй можна!

— Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу! Від імені командування фронту виголошую вам глибоку і сердечну вдячність.

— Та за що?.. — зніяковів старий. Генерал Роговцев викликав чергового.

— Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» першого ступеня. За виявлену мужність у боротьбі з німецькими окупантами.

— Слухаю!

— І от що… Подбайте про новий одяг для товариша Хатагова. Не знайдеться цивільного, візьміть на складі військовий.

— Навіщо цивільний? — сказав старий. — Медаль личить військовому.

— Ходімо, діду, — мовив лейтенант. — Буде вам військова форма. З голочки!

Вони вийшли.

— Товаришу майор, негайно — до фотолабораторії і в шифрувальний відділ. Наказ: робота термінова.

— Я вмить! — схопився на ноги Тамбуліді.

Генерал Роговцев залишився в кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне — «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП [2] ГФП — таємна польова поліція. . 1942 рік». За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли повернувся, виконавши завдання.