Петро Поплавський - Блакитна лінія

— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.

— В якій справі?

— У державній.

— А якщо точніше?

— Секрет.

— Як вас звати?

— Астан Мірза-Хатагов.

Це ім’я і прізвище нічого не значило для майора Тамбуліді.

— Генерал Роговцев доручив розібратися у вашій справі мені.

— А де він сам?

— Отут, за дверима.

— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!

— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.

— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.

— Далеченько йшли…

— Треба! — статечно пояснив старий.

«Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертюх — це ясно…»

— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.

Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.

— Заходьте! Хутко!

— Отакої! — набурмосився старий. — То до вас не достукатися, то підганяєте — «хутко»!

— Заходьте, шановний, заходьте! — В дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого.

Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: «Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А в тебе що? Дві медальки! Генерал звертається до мене шанобливо, сам перший вийшов до мене, а ти — «хутко»!»

Він статечно увійшов до кімнати.

— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.

Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його згори генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і всівся поряд. На ньому був ватяник з одрізаними рукавами, що перетворило його на теплий саморобний жилет.

Старий знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді й з гідністю мовив:

— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.

Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора, якого без слів, самою своєю поведінкою шпетив старий, і пояснив:

— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запальний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.

— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте вдвох.

Старий почав здалеку:

— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через річки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас і наздогнав.

«Наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…»

1-а танкова армія фон Клейста, винищуючи все на шляху свого відступу, спромоглася-таки з’єднатися з 17-ю польовою армією Руоффа, і фронт стабілізувався по лінії Новоросійськ — Кримська — Слав’янська. За цей рубіж німці вчепилися зубами. А десь далі — за болотами, заплавами й річковими плавнями — спішно споруджується оборонна потуга «Блакитної лінії», ще не розвіданої, таємничої. Одне ясно: ворог поклав будь-що втримати за собою Тамань.

— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив своєї старий. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.

Анзор нетерпляче засовався на лаві.

— Але з дорученням від неї, — старий підняв угору палець, — я б і на край світу пішов.

— Хто ж вона? — в тон йому запитав Роговцев.

— Німецька дівчина.

— Як її звати? — запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.

— Крістіна Бергер.

Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, який після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.

— Що ви про неї знаєте? — запитав буденно. — Про цю німкеню Крістіну Бергер?

— Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання — шарфюрер. У неї — пес. Куди не піде — пес з нею. Хутро у собаки також есесівське — чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псюра вмить учепиться в горлянку.

— Виходить, ця німкеня — наш ворог? — навмисне запитав генерал Роговцев.

— Та що ви! — обурено замахав на нього руками старий. — Ця фрейлейн — наша, радянська людина!

— Звідки знаєте?

— Я був зв’язаний із ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення — записував, що німці в нас накрали й куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо мене призначили на роботу пакувальником до зондеркоманди «Кюнсберг».