Петро Поплавський - Небезпечне відрядження

— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!

Нероденко посміхнувся.

— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…

Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.

— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.

— Сергію Івановичу, я повинен…

Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.

— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.

Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:

— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.

Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.

Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.

…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.

Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.

— Ваша перепустка!

Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».

На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:

— Слідчий Миронов.

— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.

Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.

— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.

Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.

— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.

Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:

— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.

— А де Чорнуха?

— У дворі. З машиною возиться.

— Клич його.

Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:

— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.

А потім Миронов і Корольчук доповідали про хід розслідування. Слідчий говорив баском, не поспішаючи, викладав свої думки з приводу кожної версії.

— Поки що в нас немає ніяких фактичних підтверджень того, що вибух був учинений диверсійною групою фашистських спецорганів. Якщо, безумовно, не брати до уваги… — Він зробив багатозначну паузу й дістав із кишені блокнот. — Якщо не брати до уваги факт радіопередачі, що велася з лісового масиву. На нашу думку, її вів ворожий радист, повідомляючи своєму шефові про результати вибуху. Але це тільки припущення, і ми поки що нічого до пуття не знаємо… Цілком можливо, що агент виходив в ефір і зовсім з іншого приводу. Коротше — потрібна розшифровка тексту радіограми.