Петро Поплавський: Небезпечне відрядження

— А в цьому озері можна купатися? — звернувся Ковальченко до шофера, котрий порпався у моторі.

— Можна, — відповів той, не підводячи голови.

Черненко швидко роздягнувся й шубовснув у воду, а Ковальченко і Нероденко сіли до імпровізованого столу.

— Чому засумував, Миколо Петровичу? — Капітан був на голову вищий за підполковника, широкоплечий, стрункий, з красивим обличчям, хоч і покрапленим густо ластовинням. — Що тебе мучить?

— Нічого, Сергію Івановичу, — відказав капітан втомлено. — Просто дочку згадав…

— Скільки це їй?

— Шість з половиною… Цікава така… А я з відряджень не вилажу… Товаришує із сусідським хлопчиком, Ігорком. Йому п’ять років минуло, — повеселів капітан. — Якось підходить вона до мене й каже так серйозно, мов доросла: «Тату, я думаю, що пора мені з Ігорком одружуватись, бо скоро я з школу піду, і тоді буде ніколи цим займатися».

— Он як… — Сергій Іванович розсміявся. — Дівчинка. В неї одруження на думці…

— Сергію Івановичу! — раптом крикнув Чорнуха. — Чуєте?!

Приклавши долоню до вуха, він якусь мить прислухався, перевіряв сам себе.

— Точно! Там іде бій! Це, мабуть, наша опергрупа!

— Заводь машину!

— Черненко! На берег! Чуєш?! В машину!

Вони швидко і водночас обережно їхали в глиб лісу. Нарешті зупинилися. За кількасот метрів у лісовій гущавині ішов бій. Люди в радянській військовій формі, перебігаючи від дерева до дерева, стріляли один в одного з автоматів, гвинтівок, пістолетів… Всі були в радянській формі, і тому було майже неможливо розібрати, де свої, а де ворог. Проте за якусь мить Микола Чорнуха вигукнув:

— Наших відтісняють… — Він напружено вдивлявся у постаті людей. — Це капітан Войнов зі своєю групою… Так… Я впізнаю їх…

Озброївшись гранатами, всі кинулись на допомогу, заходячи з правого флангу. Нероденка з кулеметом послали вперед, аби він зупинив можливий лобовий прорив ворога. Чорнуха мусив непомітно зайти з тилу й закидати ворога гранатами.

— Тримайся, Войнов! Тримайся! Ми допоможемо!

Застукотів кулемет. Одна за одною вибухнули сім гранат — то Чорнуха почав «лякати» ворога з тилу. Стріляти прицільно було неможливо. Кожен боявся влучити у свого бійця з групи Войнова. Але розрахунок виявився правильним. Ворог не чекав такого повороту бою і кинувся на неприкритий лівий фланг. Відразу стало зрозуміло, хто є хто.

— Ура-а-а-а!!!

— Тримайся, Войнов!

Все закінчилося навдивовиж швидко і щасливо. Бандити, безладно відступаючи, втрачаючи людей, кинулись у глиб лісу.

Після бою капітан Войнов довго не міг повірити, що все так обійшлося.

— Несподівано зустрілися з бандою… Були змушені прийняти бій. Нас тільки п’ятеро, а їх більше двадцяти… Якби не ви… Вважаю, що вдруге на світ народився…

— Втрати є?

— Оперативний уповноважений Поскрьобишев загинув…

З-за кущів вийшла група військових, ведучи попід руки неголеного, блідого чоловіка років тридцяти.

— Це мої люди, — мовив Войнов. — Полоненого ведуть.

Затриманий зупинився, підвів погляд і якусь мить дивився спідлоба.

— Скажіть, підполковнику, — звернувся він до Ковальченка, — це ви — всі?

— Ні, не всі… Ще двох чекаємо.

Обличчя полоненого налилося кров’ю.

— Справно ви нас… — Він приречено посміхнувся. — Якби ми знали, всіх би до одного виклали…

— Що ж ви так сплохували? Подумали, що вас оточує принаймні рота?

Після допиту з’ясувалося, що група Войнова зіштовхнулася із залишками розгромленої банди Нечая, яка втекла у ці місця зі Станіславщини. Полонений не заперечував своєї приналежності до банди, як і не заперечував, що пішов туди з власного бажання, а не з примусу, як багато інших жителів Західної України, яких часто просто шантажували вступати до озброєних націоналістичних формувань.

— Куди йшов Нечай із залишками банди?

— В ліс…

— Точніше?

— Не знаю.

— Хтось із вашої банди вчора заходив у Соснівку?

— Так. Я був там учора…

— Самі?

— З двома солдатами.

— Що робили в селі?

— Збирали продукти для решти…

— …бандитів. — Ковальченко продовжив слова пораненого.

— Ми не бандити! — озлоблено заперечив той. — Ми — українська повстанська армія [1] УПА — збройні націоналістичні формування, утворені за згодою німецько-фашистських окупантів. …

— Армія?! — Ковальченко подивився йому просто в очі. — А чиї інтереси захищає ваша армія?

Бандит опустив погляд.

— А скільки ваша армія загубила невинних людей — зашморгами, ножами в спину, пострілами з обрізів?!