Петро Поплавський: Небезпечне відрядження

Бандит мовчав.

— Та що ви з ним, Сергію Івановичу… — Черненко не витримав, кинувся з автоматом на полоненого.

— Облиш! — зупинив його підполковник.

Затриманий бандит міг дещо знати про людей, причетних до вибуху на «Луговській», навіть якщо залишки банди Нечая й не брали в цьому участі самі, — оунівські ватажки, перешкоджаючи поверненню Радянської влади, цілком підпорядковували дії своїх бандитів інтересам гітлерівської Німеччини: чинили диверсії, робили напади на радянські установи і підприємства, вбивали активістів.

— Капітан Войнов, відправте полоненого в Управління держбезпеки!

— Добре. Доведеться в одній машині з тілом Поскрьобишева… Я зв’язався по рації з сусіднім райвідділом держбезпеки, товаришу підполковник, вони направили в моє розпорядження взвод солдатів. Буду переслідувати банду. А пошук ворожої радіостанції продовжать ось вони. — Капітан Войнов. показав поглядом на двох офіцерів і втомлено сів на старе, давно колись повалене, вже трухляве дерево, дістав сигарету, чиркнув сірником і сказав: — Я спершу почув кулемет, товаришу підполковник, нічого не міг второпати, тільки подумав, що вже нам кінець. Аж чую: «Тримайся, Войнов!» І гранати, чую, одна за одною! Ну, ви дали жару, товаришу підполковник!

І раптом Сергій Іванович якось блискавично усвідомив, що з поля бою Нероденко і Чорнуха не повернулися. Ще не повернулися… Він швидко поглянув довкола. Немає їх! Щось трапилось! Поранені?! Загинули?! Аж похололо все всередині.

Відразу кинулись на пошуки.

Ліс довкола мовчав. Здавалося, все навкруги завмерло. Аж не вірилося, що якусь мить тому тут гриміло, люди вбивали людей, розсіваючи навсібіч жорстокий свинець. Пахло порохом. Дерева понівечені кулями. На землі трупи, застиглі в неприродних позах.

Підполковник Ковальченко зауважив, що біля вбитих немає зброї. Але ж вона була! Щойно ці люди ще стріляли! Хтось забрав зброю?! Значить, бандити поверталися?!

— Лягай! — крикнув підполковник Ковальченко. — По-пластунськи до мене!

Коли товариші підповзли, Сергій Іванович схвильовано мовив:

— Сюди поверталися бандити… за зброєю… Будьте обережні.

Всі завмерли і довго лежали непорушно.

Спостерігали. Прислухалися. Проте ніщо не порушувало тиші. Ніщо не викликало підозр. Нарешті переконалися — бандитів близько немає. Серед убитих почали шукати товаришів. Та ні Чорнухи, ні Нероденка не знаходили. Це й тішило, адже залишилась надія, що вони живі. Але на душі було дуже кепсько.

Вони прямували в глиб лісу до того місця, звідки Чорнуха і Нероденко вели вогонь по ворогові, опускаючись пологим схилом яру, нараз побачили: Чорнуха йшов їм назустріч і ніс на руках Нероденка. Гімнастерка слідчого просякла кров’ю, рука звисла до землі.

— Живий? — Сергій Іванович підбіг до Чорнухи.

— Живий… Потрібна перев’язка… Допоможіть.

Капітан Нероденко був непритомним. Кілька ножових ран на спині. Не було сумніву, напад на капітана вчинено підступно.

— Там, біля кущів, де дуб росте… — показав Чорнуха. — Я почув стогін. Бачу — він лежить.

Трава біля кущів була зім’ята. Гілки зламані. Сліди боротьби. На траві — кров. Оглядаючи все довкола, Сергій Іванович помітив метрів за двадцять від кущів тьмяний зблиск металу, майже біля самого дуба. Виявилося, що то відламаний кінчик леза ножа. Сліди надлому свіжі.

Підполковник обережно загорнув той шматочок металу в хустину, поклав до кишені. Чи має цей уламок відношення до поранення капітана? А мабуть, має. Тільки яке?

Тяжкопораненого капітана Нероденка відвезли до районної лікарні. Добралися туди лише пізно ввечері. Дорогою доводилося не раз зупиняти кровотечу, перебинтовувати рани.

Ранком капітан опритомнів. Понад силу ворушачи пересохлими губами, він раз у раз просив дозволу в чергового лікаря, аби до нього пустили підполковника Ковальченка.

— Лише на кілька хвилин, — застеріг лікар. — Ви ж самі розумієте, йому потрібен спокій.

— Так, безумовно, я все розумію…

Сергій Іванович зайшов до палати і вкляк на порозі. Нероденко лежав на ліжку біля вікна — блідий, наче вапном залитий, риси обличчя загострилися, раз за разом облизував пересохлі губи, а очі жевріли, як дві маленькі свічки. От-от, і один подих вітру їх загасить.

— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.

Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»