Петро Поплавський - Сплячий лелека

— До того! — Майєр явно не поспішав відповідати. Розмірковував: чи варто?..

Нарешті наважився.

— Доведеться розповісти і про це, інакше ви ні мене, ні свого становища до кінця не втямите. Було так: першим вранці відвідав Есмеральду я. Вона ще перебувала в ліжку з важкою після нічної пиятики головою… Після мого візиту — підкреслюю: після, зрозуміло? — майор абверу Штюбе знайшов у неї відомі вам речові докази. Але серед них не знайдено найголовнішого — «вальтера», хоча за логікою версії мусив би там знайтися, як знайшлася пляшка з-під «Мартелю» і лайкова рукавичка від Ельзи… Збагнули? Тепер вам ясно, чому посилання на Есмеральду у розмові зі мною було б не на користь ваших логічних суджень?.. Якщо вбила не Есмеральда, то знову виникає найперше: хто?.. І за ним — друге: хто і навіщо підставив під удар непричетну до вбивства Мюллера агентку СД Несмітську — Есмеральду?.. Ось як кепсько виглядають наші з вами справи, Крістіно. Я просто змушений був все повідомити вам і пояснити. Отже, віднині ми — спільники…

Це було визнання. Надто важливе. Воно висвітлювало весь перебіг не завжди зрозумілих подій. Головне — Майєр розкрився. Та чи повністю? Але й так віднині він уже не становив для фрейлейн Бергер загадки, отже, не становив і можливої небезпеки. Крістіна напружено міркувала, навмисне — для Майєра — проказуючи свої думки вголос:

— Здається, ви перебільшуєте небезпеку… Хейніш сам закрив справу і не дозволить якомусь там слідчому ставити під сумнів його особисті висновки, та ще й офіційно — це перше… Звіт про розслідування і його наслідки надіслано в Берлін, що сприяло підвищенню Хейніша у званні,— це друге… Кеслерові вистачить термінових справ: про це можна й вам потурбуватися, — третє…

Крім того, є ще варіанти… А втім, Віллі, все це пусте, бо я, повірте, ні до чого не причетна, незважаючи на всі ваші полохливі химери… Не розумію тільки, чого ви так необачно вплуталися в цю справу, коли й без того потерпаєте за свою руду голову?

— Чого? — неохоче буркнув Майєр. — Бо тоді ще не було Шеєра, якого ви зволили покохати. Інакше… — Не закінчив і раптом розсердився: —А Мюллер — покидьок! Брудна свиня! Погань! Досить погортати його щоденник… Уявляю, що сталося! Я б і сам… Тому й поважаю вас, Крістіно, бо жінка, яка з чисто чоловічою рішучістю вміє себе захистити…

— Ви знову за своє, Віллі!

— І справді — досить!

— Які ж ваші наміри?

— Ет! Будучи на моєму місці, Кеслер, мабуть, давно подбав би про «нещасний випадок» для слідчого, якого побоюється^Кінці — у воду, справу — у вогонь.

— За чим же зупинка, Віллі? Чи вважаєте такий вчинок нелогічним?

Майєр примружився, відповів коротко:

— А так… Шеєр загинув!

— Не бачу зв’язку. У вас ще є таємниці від мене? Шкода…

— Так шкода, що ви не хочете мене зрозуміти. Чому?

— Що ви, власне, маєте на увазі?

— У вас був надійний щит — Адольф Шеєр: з відомством Геббельса справи кепські, коли що… Ви намірялися побратися і поїхати в Берлін.

— Не треба про це…

— Зараз навіть необхідно! — стояв на своєму Майєр. — Тепер Адольфа нема в живих. Проте поряд з вами я. Якщо дозволите, буду вашим захисником. В усіх випадках… Адже я вас ні в чому не звинувачую, не засуджую, не шантажую, ні до чого не змушую. Мені б тільки вашу товариську приязнь, та й годі… Маю надію, що навіть за цих несприятливих для мене обставин я висловлювався достатньо делікатно і нічим не образив вас. І ще згадайте: за життя Адольфа я вам обом не заважав, а вам особисто не набридав ніколи…

Машини наближалися до околиці Нальчика. Перед одноповерховими будинками було посновано колючий дріт, виднілися залізобетонні надовби, зварені в «їжаки» залізничні рейки. Людей біля будиночків, у садах не було. Мабуть, їх переселили в концтабори або вивезли на рабську працю до Німеччини. Поміж деревами сіріли доти, гніздилися кулеметні й мінометні підрозділи, масно темніли погрузлі в ями танки.

Місто навпіл перетинає залізниця, ніби відмежовуючи закоптілі корпуси зруйнованих заводів на півночі від жилих будинків та адміністративних будівель в південній частині. Здаля було видно, як по крутосхилу Кизилової гори на оглядовий майданчик один по одному, мов каліки на милицях, пнуться понівечені стояки з обірваними тросами — колишня канатна дорога.

— Ви не відповіли, Крістіно, — з докором нагадав Майєр. — А наш час минає. То як із нашою угодою?

Хвилюючись, він замовк і стиснув щелепи.

— Що сказати? Усе це так несподівано і навально…