Петро Поплавський - Сплячий лелека

1 квітня. Одержав 108 марок. Валя знову купає мене й робить масаж…

10 квітня. Сонце пече. Коли вранці Марія відчиняє вікно, сонячні промені лягають на моє ліжко. Це чудово! П’ю гаряче молоко і з’їдаю омлет… Наказав відшмагати кількох дівчат і хлопчаків за те, що не з’явились на реєстрацію. Серед них і дочка старости. Порядок є порядок! Однаковий для всіх без винятків! Наказав батожити привселюдно по голому тілу.

16 квітня. Румуни принесли горілку, сигарети і цукор. Я знову щасливий — нарешті мене нагороджено хрестом «За бойові заслуги» другого ступеня, хоч і не воюю на фронті. На радощах у себе на квартирі я відстьобав двох гарненьких дівуль. Зрозуміло, голеньких. Це чудово збуджує емоції, що так необхідно для фізіологічно здорових мужчин».

Віллі Майєр, скоса позираючи на Крістіну Бергер, помітив, що вона вже не читає, а задумливо дивиться кудись у далечінь.

— То як вам каральна белетристика Мюллера? — запитав навмисне, щоб Крістіна отямилась. — Справляє сильне враження, хіба ні? Стиль, щиро кажучи, примітивно утробний, але ж скільки кендюхової експресії!

Крістіна спершу не відчула в словах Майєра відверто злої іронії. Мовила з неприхованою ворожістю:

— Садист!

— Додам: з хрестом «За бойові заслуги». А точніше — за оголені дівочі задки.

— Віллі, хоч ви не бавтеся тваринним цинізмом, — докірливо попросила Крістіна.

— Не буду.

А Крістіні мимоволі пригадалася ота ніч, коли несподівано з’явився лейтенант Олексій Марков, він же — Владислав, він же — гауптман Лотар Краузе, в якому Мюллер зовсім випадково, але безпомилково впізнав радянського розвідника… І тоді вона стріляла вперше в житті. Стріляла не роздумуючи. Куля, що обірвала злочинне життя Мюллера, гострим жалом вислизнула з жіночого мініатюрного «вальтера», лише за кілька хвилин перед тим подарованого їй тепер уже мертвим обер-лейтенантом Мюллером… Тоді її, незрозуміло чому, врятував від підозр слідчого Кеслера оцей незбагненний Віллі Майєр. За вбивство Мюллера сплатили своїм життям Варвара Іванівна і Есмеральда… Хто була Варвара Іванівна насправді, Віллі, напевне, й досі не догадується… Тому й казав: «Вам замало двох трупів, флейлейн?» А їх було три… Потім, на радість Крістіні, як з неба впав (а воно ж так і було!) Костя Калина, її коханий Костя — з чужим військовим званням гауптмана, під чужою личиною історика з Берліна, з чужим ім’ям та прізвищем. Німці знали його тільки як Адольфа Шеєра. Інакше… Проте смерть, безглузда і випадкова, від куль свого ж, радянського, винищувача не минула Костика… Ой, скількох ще поглине війна!..

Похідна колона оберштурмбанфюрера Хейніша, не зупиняючись, посунула вулицями надійно укріпленого Лескена. До Нальчика було недалеко.

— Будь ласка, поверніть мені щоденник, — попросив Віллі.

— Ви ж казали…

— І повторюю: він — ваш. Але цьому небезпечному твору потрібна надійна схованка. А що може бути безпечніше, ніж кишеня ад’ютанта Хейніша?

— Скажіть, Віллі, чого ви домагаєтесь?

— Одверто?

— А нащо ж інакше? Звісно, якщо ви цього прагнете…

— Так, я цього хочу. Я багато чого хочу. І насамперед хочу, Крістіно, щоб ви мали на плечах власну голову.

— Не розумію…

— А це зрозуміти неважко. Що таке своя голова? Це власні думки, власні уявлення, власні принципи… Власні!

— І ви їх маєте?

— Не про мене йдеться… Я хочу сказати: коли людина віддає свою голову чужому впливові і живе чужими — навіть не думками, — найпростішими, як інфузорія, гаслами, то хіба вона не втрачає свою розумову здатність, отже, й свою людську особистість. Така людина ніби й носить власну голову, а насправді ж — безповоротно її згубила… А ми з вами бачимо, як це робиться в прямому розумінні. Скільки вже німців склали свої задурманені голови під березовими хрестами!

— До чого ви хилите, Віллі?

— До чого? Хейніш подарував вам «Майн кампф» фюрера, і ви пообіцяли визубрити цю біблію «третього рейху» напам’ять. А мені не хочеться, щоб ви стали подібною на інших. Носіть, Крістіно, власну голову, а не просто чарівну прикрасу.

— Чи не занадто сміливо розмовляєте, пане оберштурмфюрер?

— Бо змушений.

— Що вас примусило?

— Обставини.

— А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…

— Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?

— Анітрохи…

— Тим краще!