Джек Лондон: Північна Одіссея

«Син вовка» започатковує також наскрізний для північних оповідань мотив зустрічі епох «заліза» і «каменя», яка неминуче має закінчитися поразкою останньої. Окрім спільних мотивів, певної єдності оповіданням збірки надають наскрізні персонажі — насамперед Малюк-маламут і Сітка Чарлі, індіанець-сиваш, який «прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони», і який перейде до інших збірок як зручний «маргінальний» персонаж.

Закладає перша збірка й найдраматичнішу колізію у творчості Дж. Лондона — протистояння людини й Білої тиші. Біла тиша є модусом існування, діаметрально протилежним людському — без руху, без тепла, без часу, вона вбиває все живе, варто лише комусь зупинитися, й перетворює на частку себе. Їхнє протистояння письменник оприявнює через ряд опозицій: спокій, не порушений і подихом вітру, — рух, безмовність — голоси людей і собачий гавкіт, холод — багаття, безособовість — страждання й пристрасті і т. д. («Біла тиша»). Ці опозиції Лондон полюбляє унаочнювати майже графічно: безмежна біла площина без будь-яких ознак життя й чорна цятка або вервечка цяток, які рухаються на ній.

Треба сказати, що візуальний ряд у Джека Лондона дуже виразний і несе велике змістове навантаження. Письменникові притаманний специфічний тип художнього мислення — картинами, причому відтвореними не у статиці, а в русі. Зазвичай у новелах оповідь ведеться від особи автора чи оповідача, зрідка перемежовуючись діалогами чи окремими репліками, дія розгортається в хронологічній послідовності й, за незначним винятком, охоплює невеликий проміжок часу. Більшість новел — це картини, вихоплені з життя, а просторові, в якому вони розгортаються, письменник надає майже фізично відчутної фактурності. Він перемежовує «панорамний план» з «макрозйомкою», об'єктивний із суб'єктивним, вдаючись при цьому до перевіреного часом прийому невласне прямої мови. У пізніх новелах він часом ускладнюватиме наратив, але вишукана простота його новел-картин набагато цінніша.

Герої Лондона діють у полі високої емоційної напруги, яке виникає через присутність у тексті вже згадуваних різких контрастів та змістових опозицій, найважливішою з яких є опозиція життя — смерті. Твори Джека Лондона звучать гімном життю, проте смерть майже завжди перебуває поруч з героями — і в дикому світі, й у цивілізованому (жах безвиході пережив герой новели «Презумпція невинуватості», і навіть в ідилії «Волоцюга і фея» загроза на мить зависла над тендітною «доброю самаритянкою»). Людська природа постає проти наруги над життям, що увиразнюється в новелі «Пошитий у Дурні». Та в зображенні Лондона вона може виглядати, сказати б, естетичною, особливо тоді, коли воля героя до життя вичерпана. Вишуканою поезією Свінберна супроводжується самогубство Мартіна їдена, медитуючи йде з життя герой «Закону життя», тихо розчиняється у небутті безіменний персонаж новели «Розкласти багаття», відомої саме детальним відтворенням наближення смерті.

У сюжетах збірки «Бог його батьків» відчутний вплив усних оповідок, у тому числі анекдотичних, якими розважалися золотошукачі Клондайку, але загальний колорит цієї збірки похмурий, часом навіть зміщений у містичну площину. Представлену в даному виданні новелу «Чоловік зі Шрамом» нерідко відносять до фантастичних і потрактовують як матеріалізацію нав'язливої ідеї, але така однозначність спрощує її зміст. У дусі Е. По Джек Лондон балансує між раціональним і містичним, залишаючи «шпаринку» для обох пояснень. Це одна з Лондонових новел з «непевним» персонажем, якого переслідує idea fix. Поява чужинця із зовнішністю людини з кошмарів могла бути, хоча це і малоймовірно, випадковістю; на прибульця Джейкоб Кент — огидно примітивна істота, яка нагадує павука в засідці (Кснт був ткачем), — міг спроектувати свої фобії. Прийнятним у контексті новели є й фантастичне пояснення, за яким сконцентрованість на певній ідеї надає їй матеріальної форми.

Збірка «Діти морозу» особливо примітна спробою побачити світ очима індіанців, відтворити їхній мисленнєвий процес у його відмінності від європейського. На думку письменника, індіанці мислять конкретними образами й не сприймають абстракцій, вони не схильні до нюансування почуттів і «люблять, бояться, ненавидять, гніваються, тішаться щастям — у найпростішому, звичайному і нехибному розумінні цих слів…» («У лісах Півночі»). Водночас ця збірка про життя, яке підпорядковане природним циклам: «Природа байдужа. На життя вона поклала один обов'язок, дала один закон. Обов'язок життя — продовжувати рід, а смерть — його закон», — відтворює письменник думки старого індіанця («Закон життя»). Він моделює сприйняття світу з архаїчної точки зору, коли окрема істота існує як частина родового цілого, як мікроскопічна частка потоку життя, що тягнеться з минулого в майбутнє. Передаючи думки індіанця, Лондон переслідує й іншу мету: проілюструвати дію природного добору. Оповідання «Кіш, син Кішів» оприявнює інший важливий ідейний аспект збірки: абстракції християнської віри несумісні зі специфікою мислення індіанців та їхньою етномораллю. Християнські догми, засвоєні поверхово, підпорядковуються язичницькому світосприйняттю, а це може травмувати психіку тубільців і призвести до трагедій. Проблема віри й місіонерства була присутня і в попередній збірці.