Цей сповнений глибокого соціального змісту конфлікт найвиразніше розкрито в прекрасному Лондоновому оповіданні «Північна Одіссея». Мелмют Кід, здавшись на благання незнайомого індіянина, позичив йому на слово честі п'ять фунтів золота. І індіянин не зламав слова. Тяжко зранений, терплячи холод і голод, добивався він безкраїми снігами, холодною млою полярної ночі до освітленого віконця самітної хатини, щоб повернути свій борг — торбинку золотого піску. І ось, зібравши рештки життєвої сили, він розказує перед смертю сумну повість своїх поневірянь…
Аж «край світу», на далеких Алеутських островах серед крижаного моря, народився він. Син ватага акатанців, мешканців краю тюленів та видр, він, Наас, сам став би ватагом свого невеликого народу, коли б не ці білі приходні, сини Півдня. Один із них — Аксель Гундерсон, велетень із жовтою гривою на голові й очима барви глибоких вод, — за правом дужого забрав у Нааса його наречену Унгу і завіз на кораблі з собою. А Наас подався за тим кораблем у незнані світи, щоб повернути собі Унгу та помститися на кривдникові. Мов мале човенце рибалки в полоні у вітрів, мандрував він, гнаний долею, від селища до селища, від міста до міста, з країни до країни і, нарешті, наздогнав Гундерсона й Унгу на диких берегах Юкону, в краю, де добувають золото. І саме золото, та невтоленна захланність до золота, що повнила Гундерсонове серце, дала Наасові нагоду довгожданої помсти. Невпізнаний, він найнявся до Гундерсона за собачого погонича. Знаючи добре, що Гундерсонові ніщо, навіть видима смерть не перепинить шляху до жаданої здобичі, він привів його до багатої золотої жили, що таїлась у неприступному проваллі, де впереміш із кістками, всипане прокляттями, лежить золото, що його людям не судилося винести звідси… Нічого не зміг винести й Гундерсон: Наас потай знищив усі запаси харчів, і володар незліченних скарбів помирав голодною смертю. Гундерсон загинув, мусив загинути, бо золото перетворилося для нього на бездушний фетиш, на фальшивого ідола.
Художньо узагальненим символом, що в ньому розкрито естетичну необхідність Гундерсонової загибелі, стає хатина, куди привів Наас свого ворога, — покинута хижка на дні провалля, що ховав в своїх золотих рудах скарби, багатство, владу, — все те, до чого зводився зміст життя гундерсонів усіх часів: «То була вже стара хатина, — розповідає Наас, а нам чути схвильований авторів голос, — бо люди помирали в ній на самоті в різні часи. Ми на шматках березової кори прочитали їхні останні слова й прокльони. Один помер з цинги; другому товариш пограбував останню їжу й порох і зник; третього понівечив ведмідь; четвертий пробував полювати, але все одно помер з голоду. Кінець прийшов усім: вони не могли покинути золота й помирали біля нього, кожний своєю смертю».
Нехай Гундерсон скінчив своє життя так, як і ті шаленці, не лишивши по собі нічого, крім нікому не потрібного золота; земне правосуддя не має ні часу, ні охоти дошукуватися причин і наслідків. Воно знатиме одне: Наас винен Гундерсоновій смерті (адже він, дивак, сам до того признався). І не далі як завтра капітан Констентайн закує йому руки в кайдани, а ще за кілька днів неміцна нитка його життя урветься. Людина, що втомилася жити, внайде вічний сон у зашморзі, спритно затягненому в неї на шиї. Так велить закон, закон білої людини!
Та Мелмют Кід — і тепер уже його голос цілком зливається в авторовим — ставить під сумнів справедливість цього закону: «Цить! Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо сказати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати».
«Не нам про це гадати». Спираючись на таку кінцівку оповідання, деякі дослідники звинувачують Лондона не тільки в умисне нейтральному ставленні до своїх героїв, а навіть у якихось особливих симпатіях до хижака й пірата Гундерсона. Ці звинувачення видаються нам зовсім безпідставні. В «Північній Одіссеї», як і в більшості оповідань північного циклу («З рубцем на щоці», «Нерозв'язна загадка», «Незабутнє», «У далекій країні», «Тисяча дванадцяток» та ін.), Лондон — не пасивний споглядач, а суворий суддя. Всі симпатії його на боці Наасовому, а в образі Гундерсона лише знайшли естетичне втілення схвильовані роздуми Лондонові про те, як сліпе схиляння перед богами Золота й Влади вбиває людські вартості навіть у серці в того, хто народився велетнем. Аксель Гундерсон не ніцшеанець і навіть не ніцшеанський герой. І попри Лондонове замилування в цій людині, «що в її жилах тече сильна кров», письменник знаходить психологічно обгрунтовані засоби виразно розмежовувати Гундерсона — людину й Гундерсона — соціальний тип.
Читать дальше