Генрі Хаґґард - Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Загін супротивника підійшов до цього ж завороту одночасно з нами. Іспанські солдати безпорадно товпилися біля підніжжя урвища, шаленіючи з відчаю, бо тепер вони були безсилі якось допомогти своїм товаришам. Ми їх не бачили, зате чули дуже добре.

— Нам кінець, — пробурмотів старий іспанець. — Сходи зруйновані, а спускатися схилом піраміди — вірна смерть.

— Нічого подібного, — відповів я. — Футів за п’ятдесят унизу сходи цілі. Ми вас спустимо поодинці на мотузці.

Не гаючи часу, мої воїни взялися за справу. Обв’язавши першого солдата мотузкою під пахвами, ми обережно спустили його просто на руки іспанцям, які зустріли свого товариша, немов воскреслого з мертвих. Останнім був старий іспанець.

— Прощавай, — сказав він мені. — Хоч ти й зрадник, Бог не забуде твого милосердя. Може, ти підеш зі мною? Тебе не чіпатимуть, ручаюся своїм життям і честю. Ти казав, що залишився християнином. Хіба це місце для християн? — і він показав рукою вгору.

— Авжеж, не місце, — відповів я. — Але піти з тобою я не можу. Там моя дружина і син, і коли треба буде, я помру разом з ними. Якщо хочеш мені віддячити, постарайся краще врятувати їхнє життя — про своє я не турбуюся.

— Постараюся, — сказав іспанець, і ми благополучно спустили його вниз.

А в храмі продовжувалася страшна оргія. Живими залишилося тільки двоє індіанців. Жерці знемагали від утоми.

— Де теулі? — пронизливо закричав хтось. — Швидше тягніть їх на вівтар!

Але теулі зникли: їх шукали всюди, проте знайти не могли. Сховавшись у тіні, я голосно проголосив зміненим голосом:

— Бог теулів узяв їх під своє крило! Уїцилопочтлі не може здолати бога теулів!

Мої слова тут же підхопили і почали повторювати на всі лади.

— Бог укрив теулів своїми крилами! — кричали жінки. — Принесемо ж на вівтар тих, кого він відкинув, і порадіємо!

Невдовзі останніх полонених було кинуто на жертовний камінь. Я гадав, що цим усе скінчиться, але помилявся.

Жінки зібралися на краю верхнього майданчика і якийсь час до чогось готувалися. Разом з ними були тільки жерці; решта чоловіків стояла купками осторонь, похмуро спостерігаючи за приготуваннями жінок. Ніхто не намагався зупинити їх чи відрадити.

У храмі біля жертовного каменя залишилася тільки одна жінка — Отомі, моя дружина.

Це було сумне видовище. Збудження або, вірніше, безумство полишило її, і вона стала колишньою Отомі, такою, як я її знав. Нажахано вдивлялася вона то на останки розтерзаних жертв, то на свої руки, немов вони були обагрені кров’ю, і здригалася від однієї лише думки про те, що вони вчинили.

Я торкнувся її плеча.

— О чоловіче мій любий! — тільки й змогла вона видихнути.

— Так, це я, — відповів я, — але не називай більше мене своїм чоловіком.

— Що я накоїла! — простогнала Отомі і впала безтямно мені на руки.

Бідолашна Отомі, напевно, була одержима духом Уїцилопочтлі точнісінько так, як колись вакханки у Греції були одержимі духом Діоніса і могли розтерзати кожного стрічного.

Я підняв Отомі на руки і відніс в одне з приміщень храму. Тут сховалися діти і серед них був мій син.

— Тату, що з мамою? — запитав хлопчик. — Чому вона замкнула мене з цими дітьми?

— Мати твоя непритомна, — відповів я. — А сюди вона тебе замкнула, бо тут безпечно. Доглянь за нею, поки я повернуся.

— Гаразд, тату, — промовив хлопчик — Тільки я вважаю, що моє місце поруч з тобою, — адже я майже дорослий! Я хочу битися з іспанцями, а не панькатися з хворими жінками.

— Про це й не думай! — сказав я. — Прошу тебе, синку, сиди тут, поки я за тобою не прийду.

Я вийшов з приміщення, причинивши за собою двері. Але через хвилину я вже пошкодував, що сам не залишився там, бо від видовища, що постало перед моїми очима, кров холонула в жилах.

Жінки розділилися на кілька груп і рушили в наш бік, виспівуючи і пританцьовуючи на ходу. Декотрі несли на руках своїх дітей, і майже всі були напівголі. Попереду бігли, очевидно, жриці. Вони кидалися навсібіч, скакали, стрибали, голосили, вигукуючи імена своїх диявольських богів і прославляючи жорстокість своїх предків, а за ними, завиваючи, бігло юрмисько жінок.

Я не в змозі передати дух тієї стародавньої пісні жінок отомі з усіма їхніми криками, риданнями, переможними вигуками і зойками, сповненими передсмертної туги.

Дедалі голосніше звучав хор. Не зводячи очей зі своєї богині смерті у намисті з людських черепів, жінки почали задкувати. Вони відступали поволі і урочисто, немов хвилі відкочувалися від храму. Раптом за якимось знаком усі водночас підвели руки і обличчя до неба. Вітер розвівав їхнє довге волосся, заграва пожеж освітлювала голі груди, вогниками блукала в очах. Моторошно пролунав протяжний вигук: