Генрі Хаґґард - Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Усе це промайнуло у мене в голові миттєво, поки жерці тягли тласкаланця до вівтаря, а Отомі керувала хором, що виконував пісню смерті.

Наступної миті я вже був поряд з нею.

— Що тут відбувається? — запитав я суворо.

Отомі підвела на мене порожні очі, немов не при собі.

— Йди геть, біла людино, — промовила вона. — Чужоземцям не слід втручатися в наші обряди.

Я стояв, як уражений громом, заціпеніло дивлячись на полум’я, що палало перед статуєю грізного бога, який прокинувся після довгих років сну.

Мені здавалося, що я бачу страшний сон.

Але я очумався від цього кошмару і, вихопивши меча, кинувся на жерця перед вівтарем. Перш ніж я встиг змахнути мечем, оскаженілі жінки вчепилися в мене, наче пуми з диких лісів.

— Геть, теулю! — волали вони мені у вуха. — Геть, інакше ми заколемо й тебе на вівтарі!

І з тим самим верещанням вони виштовхали мене з кола.

Я відійшов убік, силкуючись щось придумати. Мій погляд упав на довгу низку зв’язаних жертв. Тридцятеро чекали смерті, з-поміж них — п’ятеро іспанців, вони лежали останніми. Схоже було, що їх приберегли для завершення торжества на сході сонця. Я сушив собі голову — як їх врятувати? Моя влада вже нічого не значила. Утримати жінок від помсти неможливо: вони збожеволіли від страждань. Чоловіки поводилися інакше. Дехто з боязкою втіхою спостерігав за цим видовищем, не беручи в ньому участі. Неподалік стояв один з вождів отомі, мій одноліток. Він завжди був моїм другом і першим після мене воєначальником племені. Я шепнув стиха:

— Послухай, друже, в ім’я честі вашого народу допоможи мені припинити все це!

— Не можу, — відповів він. — І не здумай втручатися, бо вони тебе роздеруть на шматки. Ми всі скоро загинемо, і вони знавісніли, і вчинять це, бо їм втрачати нічого. Старі звичаї, як їх не виганяй, не забуваються.

— Але, може, нам вдасться врятувати хоча б теулів? — запитав я.

— А навіщо? Хіба вони врятують нас через кілька днів, коли ми опинимося в їхніх руках?

— Може, і не врятують, — відповів я, — але, якщо нам судилося померти, то краще померти з чистою совістю.

— Що ти від мене хочеш, теулю?

— Ось що: знайди кількох воїнів, які ще не піддалися цьому божевіллю, і допоможи мені разом з ними звільнити хоча б теулів, якщо ми вже не можемо врятувати решту. Якщо нам це вдасться, ми спустимо їх на вірьовках там, де сходи обриваються, а далі вони дадуть собі раду.

— Спробую, — знизав той плечима. — Але я це зроблю тільки в Ім’я нашої дружби, а зовсім не з любові до проклятих теулів.

Він відійшов, і скоро я помітив, як біля полонених почали крутитися воїни. Немов випадково, вони зупинилися саме там, де були прив’язані іспанці, закриваючи їх від жінок, захоплених оргією.

Я обережно підповз до іспанців. Вони лежали мовчки, з посірілими лицями і вибалушеними від страху очима.

— Тс-с-с! Тихо! — прошепотів я на вухо крайньому іспанцю, старому солдату, якого я упізнав, — він служив ще у Кортеса. — Хочеш врятуватися? Я теуль, біла людина і християнин, але водночас я вождь цього народу. У мене ще є кілька вірних мені воїнів. Ми переріжемо ваші пута, а там буде видно. Знай, іспанцю, я йду на великий ризик, бо, якщо ми попадемося, мене теж кинуть на жертовний вівтар.

— Якщо ми звідси виберемося, — відповів іспанець, — ми не забудемо твою послугу, можеш не сумніватися. Але як ми перетнемо відкритий майданчик у таку місячну ніч просто перед очима у цих відьом?

— Все одно треба спробувати, — відповів я. — Іншого виходу немає.

На щастя, у таборі іспанців нарешті помітили, що відбувається на вершині теокалі. Почалася скажена стрілянина з гармат і мушкетів. Одночасно великий загін іспанців рушив через храмовий двір на штурм — вони ще не знали, що східці зруйновані.

Але усе це ніяк не завадило ритуалу жертвопринесення. Гуркіт гармат, перелякані і люті крики іспанських солдатів, свист куль, тріск полум’я пожеж змішалися з диким гімном смерті, посилюючи загальне сум’яття і безладдя і полегшуючи тим моє завдання.

Мій друг з найвірнішими людьми уже були поряд. Пригнувшись, я кількома швидкими ударами ножа перерізав вірьовки іспанців. Ми збилися в купу, заховавши п’ятеро іспанців усередині, я вихопив меча і гукнув:

— Теулі штурмують теокалі! Ми їх відкинемо!

Я не збрехав, бо довга колона іспанців уже почала підійматися спіральними сходами. Нас ніхто не затримав — усі були поглинуті жертвопринесенням.

Уже на сходах я зітхнув спокійніше: тепер ми принаймні сховалися від очей жінок. Ми бігли донизу спіраллю так швидко, як тільки могли, поки, нарешті, не досягли завороту, за яким починалося урвище.