Василь Ардаматський - Операція-відповідь

— Наше хвилювання, товаришу полковник, йде не від боягузтва, а від розуміння обов’язку… — Сивий німець сказав це, суворо дивлячись Сьоміну в очі. — Ми ось, — він вказав на своїх товаришів, — ще вчора були рядовими функціонерами партії в себе на заводі. Ми знаємо, як обробляється метал і як говорити з тими, хто його обробляє. Освіту ми дістали ще за кайзера. Освіта ця — грамота і таблиця множення.

Сьомін посміхнувся.

— А в мене чомусь дані про вашу освіту зовсім інші. Наприклад, кожен з вас пробув по десять — п’ятнадцять років у тюрмах і концтаборах. Це що, неправда? — Німці засміялися. Сьомін похитав головою: — Негарно, негарно, товариші, приховувати академічну освіту!

— Люди, яких ми вже набрали, — посміхаючись, сказав сивий, — дивляться на нас, чекають, що ми їм скажемо, з чого починати. А ми дивимось один на одного: з чого починати?

— Ну, оскільки наша російська приказка теж стверджує, що «Аби почати, а там вже й піде», — ми на перших порах допоможемо вам. Ми от зараз починаємо одну складну операцію, яка, кінець кінцем, теж спрямована на захист вашого життя. І ваша допомога нам дуже потрібна. Пришліть до мене сьогодні ввечері чоловік п’ять енергійних співробітників. Ми залучимо їх до нашої операції. Це для них буде і початком, і навчанням. Потім ми зробимо так: кожен з вас…

Розмова тривала…

Бібліотека містилася в кам’яному будиночку, що стояв у глибині великого двору. На першому поверсі видавали книги, а весь другий поверх був відведений під читальний зал.

Наташа Посельська діловою ходою перетнула двір і зайшла в бібліотеку. В коридорі дівчина у форменій блузі спілки молоді, ставши на стілець, прикріплювала до стіни оголошення. Воно повідомляло читачів про те, що з першого числа по п’яте бібліотека закривається на інвентаризацію книжкового фонду. Кнопки були погані, гнулися; до того ж дівчині було незручно приколювати їх однією рукою.

— Можна вам допомогти?

Наташа поклала на стіл свій портфелик і підхопила оголошення, що вже почало сповзати по стіні. Вдвох упоралися з ним швидко. Дівчина скочила з стільця.

— Спасибі за допомогу.

— Нема за що. Але тепер допоможіть ви мені: я хочу побачити вашу співробітницю Ренату Целлер.

— О, вам не пощастило! Вона вже третій день не виходить на роботу. Думаємо, що вона захворіла.

— А ви не знаєте її домашньої адреси?

— Зайдіть до директриси, треті двері праворуч.

Посельська постукала в двері і почула басовите: «Будь ласка».

Директриса — літня жінка з кумедними вусиками китичкою біля куточків рота — пильно глянула на Посельську.

— Прошу пробачення, — Наташа винувато посміхнулася, — тим більше, що турбую я вас зовсім не в службовій справі. Ви не можете дати мені нову домашню адресу Ренати Целлер? Я її шкільна подруга, приїхала з Лейпціга. Рената писала мені, щоб я прийшла сюди, а виявляється, вона захворіла.

Директриса мовчки вийняла з столу клейончатий зошит і знайшла в ньому потрібну сторінку.

— Запишіть. Вулиця Мюрітц, будинок три, квартира сім.

— Велике спасибі! — Наташа заховала в портфель адресу.

— Передайте, будь ласка, Ренаті Целлер, що ми занепокоєні її відсутністю, — сказала директриса. — Це так недоречно. У нас починається інвентаризація. Попросіть її повідомити мене, чи зможе вона вийти на роботу першого числа.

— Обов’язково все передам. Якщо вона хвора, я сама вам подзвоню.

Наташа записала номер телефону директриси і, ще раз подякувавши, пішла.

Вулиця Мюрітц починалася біля парку. Наташа, запам’ятовуючи все, що по дорозі попадало їй на очі, повільно пройшла повз будинок номер три і попрямувала в парк. Сівши на лавочку, звідки було видно будинок, вона замислилася… Так, заходити туди, мабуть, не слід. У квартирі можуть бути співучасники Ренати Целлер, і навіть вдало мотивована поява Наташі викличе підозру в насторожених людей. Перші дані про цю квартиру найкраще дістати через активістів з вуличного комітету.

Наташа з автомата подзвонила до себе у відділ, повернулася в парк на ту саму лавочку і далі стежила за вулицею Мюрітц та будинком номер три. Звичайно, прикро, що доводиться затримувати справу. Простіше було б зайти зараз у квартиру, де жила Рената Целлер, і з’ясувати все, що треба. Але Наташа пам’ятала, як полковник Сьомін, вичитуючи їй за один необачний крок, сказав: «У нашій справі, майже як правило, найпростіше — не означає найкраще».

По-різному приходять люди в розвідку. Наташа прийшла так.