Василь Ардаматський - Операція-відповідь

— Я готував людей для Франції. Я знав: що б не сталося, Франція є Франція. Я сам бував там, і все, що треба про неї знати, знаю. Але Росія… — Він розчесав п’ятірнею своє довге волосся, яке звисало на вуха, і додав: — Справжній сфінкс! Гірше, ніж Китай. Між іншим, — додав він, — щодо Східної Німеччини, ми про неї теж багато чого не знаємо.

Хауссон розумів, що шифрувальник має рацію. Саме це і є, мабуть, основною хибою в роботі дорученої йому школи. Але якщо він змушений відбувати тут покарання за берлінський промах, то повинен зробити школу зразковою.

Нема нічого дивного в тому, що Хауссон згадав про Суботіна.

Так, його можна і слід використати в школі. Треба тільки ще деякий час постежити за ним, чи не змінив він своїх поглядів, приголомшений тим, що сталося на прес-конференції?

Журналісти, галасуючи і штовхаючись, залишили зал. Суботіна і Кованькова вивели через двері на сцені. 1, нарешті, настала хвилина, коли Посельська опинилась у залі сама. Що робити? Наташа пройшла на сцену, але двері там були зачинені. Тиша, яка запанувала після неймовірного гамору, лякала. Наташа швидко вийшла із залу. У фойє — жодної душі… В готелі портьє, передаючи Наташі ключі, сказав:

— За вами борг, фрейлейн.

— Невже мій номер не оплачено? — здивувалася Наташа.

— На жаль! — Портьє розвів руками і багатозначно посміхнувся.

— Добре. Я зараз же піду в міняльну контору, одержу марки «Б» і заплачу…

Наташа вийшла з готелю і мало не зіткнулась з чоловіком, який усі ці дні ходив за нею слідом. Він посторонився і, трохи піднявши капелюха, пробурмотів пробачення. Але за Наташею не пішов.

Обмінявши марки, Наташа повернулась до готелю. На порозі її засліпив спалах фоторепортерської лампи. Всі, хто був у вестибюлі, проводжали її зацікавленими поглядами. Наташа все зрозуміла: мабуть, поки вона ходила, радіо вже розтрубило про прес-конференцію. Портьє, одержуючи від неї гроші, сказав, усміхаючись:

— Ви зробили прекрасну рекламу нашому готелю.

Чоловік, з яким Посельська зіткнулась біля входу, сидів у кріслі в глибині вестибюля і поглядав на неї з незрозумілою посмішкою. До стойки портьє підійшов і став поруч з Наташею якийсь літній, пом’ятий чоловік.

— Прошу пробачення. Кілька запитань для газети.

— Я втомилась… — Наташа хотіла піти, але кореспондент заступив їй дорогу.

— Тільки два запитання. На попередній прес-конференції вас відрекомендували як наречену російського офіцера. Де він тепер?

— Не знаю.

— Чудово. І ще одне питання: чи розраховуєте ви стати дружиною того офіцера і коли?

— Це наша особиста справа. — Наташа безцеремонно відштовхнула кореспондента і швидко збігла сходами.

У номері прибирала літня німкеня. Побачивши хазяйку кімнати, вона вимкнула пилосос і з відвертим презирством глянула на Посельську.

— Ви справді німкеня? — раптом із злістю спитала вона.

— Так, німкеня, — втомлено відповіла Наташа, вішаючи на плічка пальто.

— Як вам тільки не соромно займатися такими справами!

— Якими саме?

— Брудними — ось якими! — прибиральниця сердито висмикнула штепсель пилососа. — Що поганого вам зробили росіяни?.. Знищили зграю Гітлера? Так? — Жінка дивилась на Посельську з обуренням і гнівом.

Наташа в цей час гарячково обмірковувала, як поводитись у такій несподіваній ситуації.

— Я порадила б вам, — твердо сказала вона, — не сунути свого носа куди не слід. Забирайтесь геть!

Грюкаючи пилососом, прибиральниця вийшла з номера. Наташа зітхнула: «Я зробила правильно. Це могло бути і провокацією… Але що ж все-таки з Суботі-ним? Чи знайшов він можливість повідомити про себе? Як діяти мені самій?.. Ясно поки що одне: треба якийсь час перечекати».

Минуло ще три дні. Від Суботіна не було ніяких вістей. Перестали цікавитися Наташею і люди Хауссона. Вже тричі під час зустрічей із зв’язковими Посельська умовленим кодом передавала одне й те саме: «Нічого нового. Становище Суботіна невідоме…»

На четвертий день уранці Посельська прийшла в комендатуру, сподіваючись знайти там офіцера, який прийняв її після переходу зонального кордону. Чи не допоможе він їй зв’язатися з Хауссоном?

Наташі пощастило. Коли вона підійшла до комендатури, біля під’їзду зупинилась машина, і з неї вийшов саме цей офіцер. Наташа кинулась до нього.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! — повільно відповів офіцер, здивовано глянувши на Посельську.

— Ви пригадуєте мене?

— Пробачте, ні. — Офіцер козирнув і взявся за ручку дверей.