Василь Ардаматський - Операція-відповідь

Усе це сталося за кілька секунд. Рената Целлер навіть не встигла ще підвестися. Біля неї стояв юнак, котрий, як і вона, стежив за всім, що відбувалося. Але от він нахилився до Ренати.

— Вас не зачепило?

— Ні.

— Виходить, вчасно я вас підхопив. Давайте руку, вставайте.

Покупець був надзвичайно нудним і в’їдливим. Букініст ніяк не міг зрозуміти, що, кінець кінцем, хоче цей пан з пісним, як у священика, обличчям.

— Покажіть мені що-небудь з історії.

— Будь ласка, от вам історія, ціла купа історії.

З півгодини покупець порпався у цій купі, ялозив кожну книжку, а потім з’ясувалося, що йому потрібна всього-на-всього історія музики.

— Чудово! От вам книги з історії музики.

Виявляється, йому потрібні ще й історичні романи, в яких описано життя великих музикантів, скажімо Бетховена або Моцарта, а найкраще Вагнера.

— Цього, вибачте, немає, — товстунові починав уриватися терпець.

Він стояв, спершись ліктем на стелажі, склавши руки на кругленькому животі, і з ненавистю позирав на покупця, що короткозоро нюхав книги. Але як тільки покупець відводив од очей книгу, на круглому рожевому обличчі букініста вмить з’являлася люб’язна посмішка.

— А ви не можете прийняти замовлення на такі книги? — скрипучим голосом спитав покупець.

Букініст нервово повів плечем.

— Прийняти замовлення не важко, а виконати його неможливо. Після цієї жахливої війни славнозвісний німецький букінізм залежить від випадковості. Ви тільки уявіть собі: я можу виконати ваше замовлення лише при умові, що в якогось німця «ікс» згоріло все, крім роману про Вагнера, і що цьому німцеві потрібна не дана книга, а ті десять марок, які я заплачу за неї. Бачите, який ланцюг випадковостей!

— А що коли цей німець все-таки принесе потрібну мені книгу? — спокійно спитав покупець.

— Дай боже, дай боже, — крізь зуби процідив букініст.

— І на цей випадок запишіть, будь ласка, мою адресу і, коли знайдеться книга, повідомте мене листівкою.

— З задоволенням! — Букініст зрозумів, що покупець, нарешті, піде, кулькою підкотився до конторки і дістав звідти брудний пошарпаний зошит.

— Слухаю вас.

Покупець сказав адресу і знову почав порпатися в книгах. Ніби навмисне, він вибрав найтоншу і подав її букіністові.

— Загорніть, будь ласка, недаремно ж я вас турбував. — Вперше на обличчі покупця промайнуло щось схоже на посмішку. — Скільки це коштує?

— П’ять марок, — проричав букініст.

— Будь ласка. Дякую. Я все-таки чекатиму вашу листівку, я дуже вірю в щасливий випадок. — Покупець педантично замотав шию шарфом, застебнув пальто на всі гудзики, підняв комір і вийшов з крамниці.

Букініст люто стукнув кулаком по прилавку і шмигнув за штори.

У кімнаті, де в свій час Зігмунд Лісовський зустрічався з Посельською, тепер сидів худорлявий чоловік років тридцяти. Він був у поношеній кожанці, на столі перед ним лежав кашкет-тельманка. Букініст шпурнув на стіл тільки-но одержані від покупця п’ять марок.

— От ціна моєї витримки! Ще хвилина, і я б застрілив його.

Чоловік узяв зім’яті гроші і акуратно розгладив їх долонею.

— Не пізнаю вас, Курт. Невже ваші нерви так здешевіли? І ми, виходить, переплачуємо вам? — Чоловік говорив німецькою мовою досить добре, але з тією старанністю, яка виказувала в ньому іноземця.

— Нерви не з заліза, — пробурчав, сідаючи, букініст.

— А не може бути так, що цей покупець спеціально заходив, щоб перевірити, з чого зроблені ваші нерви?

— Пусте! Я вже знаю цих божевільних. Гітлер знищував євреїв, а треба було душити інтелігенцію. Саме вони і штовхнули нас у безодню. — Товстун сплеснув руками. — І цим ідіотам хоч би що: дістань і дай роман про Вагнера.

Чоловік підсунув гроші букіністові.

— Добре сказано! Одержуйте!

Букініст змахнув гроші на підлогу.

Очі у чоловіка злобно блиснули.

— Пане Крамер, покупець явно переплатив за ваші нерви. Я вас просто не пізнаю.

— А я вас не розумію! — обурився букініст. — Чого ви вдаєте надлюдину і мелете дурниці? «Нерви, нерви…» Ви ж просто не знаєте, що сталося у Франкфурті. Зігмунд Лісовський буквально вистрибнув з петлі, і, нарешті, просто щастя, що Карл розбився на смерть. Він надто любив себе і продав би нас, як баранів, поштучно.

— Ви впевнені, що він справді мертвий?

— Так повідомлено в газетній хроніці.

— А що коли це повідомлення надруковано навмисне, щоб зберегти залишки ваших нервів?

— Не може бути! — букініст перелякано глянув на співбесідника.