Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

Раптом оволоділа мною велика, незрозуміла тривога. Якийсь дивний нервовий страх. Наближаючись до печери, я йшов до неї не навпростець, а передбачливо зробив великий круг. Пильним поглядом пронизував усі кущі, досліджував кожний сажень землі. Ні, чужих слідів я не знайшов. Місце біля печери було чисте.

На ніч я щільніше, ніж до цього часу, забарикадувався великими каменями. Вузький отвір, залишений над кам'яним валом, давав мені змогу бачити усю галявину з кліткою папуг і заячою ямою посередині. Надворі вже смеркало.

«Нема їх поблизу!» з полегкістю подумав я, сидячи закритий в печері, де почував себе більш-менш безпечно.

«Та чи надовго цей спокій? — постало одразу ж питання. — Поки вони живуть на острові, не відпочинеш ні хвилини».

При згадці про сьогоднішню подорож, яка нічого не дала, мене знову охопила тривога.

«Де їх шукати? Де їх шукати? Як до них добратись?» повторював я сам собі.

Невловимість небезпеки, що загрожувала не знати з якого боку, страшенно гнітила мені.

Через два дні я схопився серед ночі. Розбудили мене незвичайні звуки надворі: вереск переляканих папуг і тріск гілля. Вмить сон відлетів геть од мене. Чи, може, то тільки здавалося, що я почув приглушений окрик людини? Виглянувши крізь люк, я помітив над заячою ямою якийсь невиразний, підозрілий рух. Схопивши навпомацки палицю, яка лежала біля мене, — лука в поспіху не міг знайти — я сильним поштовхом розвалив кам'яний вал. Вискочив надвір.

Хтось — людина чи звір — упав до заячої ями і тепер робив одчайдушні зусилля, щоб вибратися звідти. Він був уже зверху, на поверхні землі. Людина! Я настиг її в ту мить, коли вона підвелась, готова кинутися в сторону гущавини. Ударом палиці по голові я звалив її на землю.

Раптом шарпнув мене гострий біль у лівому плечі. Стріла з лука прошила мені м'язи. Другим ударом я хотів розтрощити невідомому, який лежав на землі, голову, але не мав уже часу: боявся, що вслід за першою прилетить і друга, більш влучна стріла. Тому я блискавично схопив непритомного за ногу і з усіх сил потягнув його в печеру. Це вдалося мені. Вхід я поспішно заклав камінням. Обривками ліан, знайденими в темряві, зв'язав полоненому руки й ноги, потім почав перев'язувати собі рану. Я використав для цього стару сорочку. На щастя, рана була не страшна, кровотеча швидко припинилась. Крізь щілину між каменями я весь час поглядав, чи не кинеться другий мій ворог на печеру. Але на галявині панувала тиша.

Година за годиною повзли в тяжкому чеканні ранку. Якщо полонений живий, то, напевно, опритомнів, хоч нічим не зраджував себе.

Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.

Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.

Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і — не зміг стримати вигуку здивування:

— Так це ти?..

Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.

— Чекай-но… Як тебе звати? — запитав я.

Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.

— Слухай, ти! — сказав я твердішим голосом. — Подивись мені в очі! Чуєш ти?

Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.

— Болить… — прошепотів він…

Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.

— Не будь упертим! — застеріг я його. — Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? — знову запитав я, на цей раз лагідніше.

— Арнак, — промовив крізь зуби.

— Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, — вказав я рухом голови надвір, — то хто?

Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.