Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

А чи знайду я губку, щоб розпалити вогонь. Суха трава, так само як і дрібно нарізані шматочки дерева, не загорялися. Тоді я відшукав у лісі старе, спорохнявіле дерево, вигорнув з нього трохи трухлятини і, розтерши її в порох, висушив на сонці. Потім насипав його на поличку пістолета. Клацнув курок, блиснула іскра. Порохно почало тліти. Я подув: малесеньке синювате полум'ячко. Поклав стружок — і полум'я!

— Вогонь! Вогонь! — закричав я, мов дитина.

Я підклав сухих гілочок. Полум'я, потріскуючи, розгорялося. Радість душила мене. Більше гілля! Полум'я виросло завбільшки з людину, переможно гуділо, сипало іскрами. Новий життєдайний, могутній союзник!

Я бігом зносив сухе гілля, якого сила-силенна валялась поблизу. Забезпечивши вогнищу існування і переконавшись, що воно вже не загасне, я вбив зайчика, зняв шкурку, випотрошив його м'ясо, настромив на жердину і почав поволі обертати над вогнем. Незабаром у повітрі рознісся гострий запах печення. Він був настільки приголомшливий, що у мене запаморочилося в голові. Від пожадливості у мене був повен рот слини. Як же прагнув мій шлунок жареного м'яса!

Ніколи не забуду розкоші цього першого бенкету. В той час, коли вогонь продовжував весело шугати і сичати, я стояв біля нього, захоплений однаково як ласощами, так і гордістю від того, що я вирвав у сил природи такий неоціненний скарб.

Знов у пригоді мені став досвід, набутий у віргінських лісах. Я вмів без особливих труднощів постійно підтримувати вогонь так, щоб він ніколи не згас. Тільки в зв'язку з цим у мене стало тепер більше роботи, бо до обов'язків, які я мав досі, додався новий: треба було зносити з гущавини запаси палива.

Володіння вогнем немовби розширило мій погляд на світ, сповнило мене надією, додало мені жвавості, а моїм думкам — відваги і широти. Я вже міркував про те, як, на зразок Робінзона, випалювати з глини посуд і варити в ній їжу. Але перед цим у мене з'явилася інша, невідкладна робота.

В цей період, у першій половині травня, на небі відбувалися серйозні зміни. Важкі, дедалі густіші хмари збиралися над островом, і дощі лили з кожним днем більші. Сумнівів не було: наближається період дощів.

Я жив на острові вже понад два місяці. Скільки разів я поспішав на вершину гори і впивався очима в далечінь! Даремно. Дедалі більше примирявся я з думкою, що залишусь тут довше, ніж раніш припускав, і до цієї необхідності треба було пристосуватись. В мішку у мене було трохи кукурудзяного і ячмінного зерна. Сирі плоди, так само як і м'ясо, вже остогидли мені. Вогонь давав мені можливість готувати різноманітні страви; якби зерна у мене було більше, я міг би його розтерти на борошно і спекти хліб. З розповіді Робінзона Крузо я пам'ятав, що період дощів — найкращий час для сівби, тому одразу, не відкладаючи, вирішив узятися до обробітку землі.

За двісті кроків од печери, над берегом річки, я знайшов відповідне місце. Грунт, як мені здавалося, був родючий, бур'янів і кущів росло тут безліч. Я почав старанно винищувати рослинних трутнів. Од правіків вони гнобили тут землю, глибоко пускаючи коріння, отже, боротьба з ними була важка, а знаряддя мої — більш ніж примітивні. Не одна крапля поту стікала з мого чола, і минув тиждень, поки я очистив поле. Воно було завбільшки п'ятдесят на п'ятдесят кроків. Дальша робота — копання землі — теж ішла нелегко, бо земля була тверда і пронизана корінням. Я зламав лопату, отже, треба було з панцира черепахи робити другу, але через тиждень я справився з цим і закінчив перекопувати землю.

Зерно я посіяв на двох окремих грядках: на одній — кукурудзу, на другій — ячмінь. Виявилося, що землі я приготував більше, ніж треба було для мого зерна. Засіявши грядки, я заволочив їх гіллякою, щоб птахи не виклювали зерен. По закінченні праці я випрямився і з полегшенням зітхнув.

— Велику справу я зробив! — сказав, дивлячись задоволений на своє поле. — Цікаво, що воно тут виросте.

Закінчувався травень. Ішли дощі, часті, з громом, рясні, але недовгі. Сонце протягом дня кілька раз виходило з-за хмар. Парке повітря пахло вологою, розігрітою зеленню.

Самітність давалася взнаки. Дедалі частіше я голосно розмовляв сам з собою. Моя істота якось роздвоювалась, і виникало немовби два Яни — один запальний, готовий щохвилини спалахнути, другий — слухняний і витриманий. Коли цей перший, поривчастий, щось говорив, то той, другий, сперечався з ним і заперечував йому. Очевидно, мій розум, звиклий мислити в середовищі людей, у суспільстві повинен був стикатися з чим-небудь, хоч із самим собою. Такі-то химери породжувала самітність.