Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

Гора, на якій я стояв, була поблизу східного узбережжя. З її вершини я досить виразно бачив на півночі дюни, де напередодні знайшов рештки рятувального човна. Я не знав ще околиць острова з протилежного, південного боку і тому спрямував туди погляд, сподіваючись побачити щось таке, що свідчило б про присутність моїх товаришів по нещастю. Зір був у мене мисливський, орлиний, але довгий час я нічого не міг побачити, принаймні нічого вартого уваги. Ділянку за ділянкою оглядав я приморські нетрі, які дихали одноманітною пустотою.

Раптом погляд мій зупинився. Я напружив зір, аж заболіли очі. Там далеко, з південного боку, щось лежало на піску. Чи то кусок стовбура, чи, може, частина корабля: якась невиразна річ, ненатуральна, немов недоречна в цьому краєвиді. А може, то людина? Ще більш напруживши зір, я помітив біля незвичайного предмета незрозумілий рух: там підстрибували якісь темпі крапочки. За хвилину я вже не сумнівався, що то великі чорні птахи, які збираються біля корму. «Яструби», подумав я. А якщо ця догадка правильна, то, певно, яструби зібралися навколо якоїсь вмираючої тварини, а може навіть людини?

Я схопився і стрімголов, мов олень, побіг униз. Продершись крізь кущі до самого моря, мчав уздовж берега. І ось я побачив, що птахи — то справді яструби, а за хвилину переконався, що на піску нерухомо лежала людина, яку з усіх боків обсіли ненажерливі птахи. Серце в мене калатало, як молот, немов збиралося лопнути, але я біг не спиняючись: по одягу впізнав, що то моряк з нашого корабля.

Лежав горілиць. Був неживий — це я побачив ще здалеку. Впізнавши його лице, я мало не скрикнув від жаху: це був наш капітан. Яструби ще не чіпали його. Очі у нього були страшно вирячені, наче не могли поміститися в орбітах. Мабуть, в них відбивалися передсмертні судороги, бо ще й зараз, хоч і неживі, вони дивилися на мене з жахливою мстивістю, майже так само, як тоді, коли цей тиран хотів мене вбити. Я спробував закрити його повіки, але вони були надто тверді і не подалися.

В лівій руці труна був пістолет, судорожно стиснутий задубілими пальцями так міцно, що мені довелося докласти чимало сил, щоб вирвати зброю.

Радість, яка пройняла мене в ту мить, коли я побачив пістолет, тривала недовго. Дуло було до половини забите мокрим піском, а порох зіпсований морською водою. Чудова зброя, але тепер, коли у мене не було жодної зернини доброго пороху, вона не могла мені придатися.

— Ось тобі, Яне, те, про що мріяв! — бурчав я сам до себе з в'їдливою насмішкою. — У тебе є зброя, але без пороху.

Я був так обманутий у своїх мріях, що хотів закинути пістолет у кущі, але не зробив цього — сховав його, бо звик шанувати будь-яку, навіть непридатну зброю.

Придивився уважніше до трупа. На голові виднілася рана, яка, напевне, й була причиною смерті капітана. Череп було розбито чимсь твердим.

— Сто чортів! — вигукнув я, оглядаючись навкруги. — Об що він так сильно вдарився?

У цьому місці берег моря був піщаний, поблизу не було жодної скелі, лише то тут, то там лежало невелике каміння.

«Невже він розбив голову об якийсь із цих каменів?» охопили мене сумніви.

Навкруги біля трупа я помітив багато невиразних слідів, схожих на сліди людини. В усякому разі мені здавалося, що то сліди людини, хоч я й не був певен цього, бо на сипкому піску вони вже стерлись. Як видно, капітан перед смертю крутився туди й сюди, доки не впав мертвий.

«Дивно все це! — замислився я. — Загадкова рана на голові і цей пістолет, затиснутий у лівій руці!.. Дивно!»

В той час, коли я оглядав труп, яструби, які одлетіли від мене тільки на кільканадцять кроків, чекали терпляче, щоб після мого відходу накинутись на труп. Я, цілком зрозуміло, не дуже-то молився на капітана, а проте подумав: не годиться, щоб огидні хижаки об'їдалися людським м'ясом. Затягнувши тіло в зарості, я руками закопав його в піску.

Спало ще на думку зняти з трупа одяг, який, напевно, придався б мені в цьому безлюдді. Але я не міг перемогти огиди. Закопав тіло разом з одягом.

Взявши пістолет, я повернувся до свого дерева. Наївся знову молюсків, напився води з річки, а з розбитої шлюпки приніс собі дошку. Коли вечірнє сонце торкалося вже моря, я виліз на дерево. Спати вирішив на дошці, поклавши її на дві паралельні гілки.

Як тільки настали сутінки, на небі з'явився місяць і ліс, як і минулої ночі, наповнився безліччю загадкових звуків.

Спав я в цілому спокійно, чи то через те, що на дошці мені було набагато зручніше, чи, може, просто тому, що вже звик до незручностей. Тільки один раз: мене розбудив кошмарний сон: приснився капітан. Я прокинувся весь мокрий від поту, і тільки схаменувшись, оволодів собою. Протер очі. Тоді розвіялись примари, які мучили мене.