Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Оце так дідуган! Ми переживали за нього: як-то його висадити на дерево, а він, виявляється, будь-кого заткне за пояс.

Не більше ніж за хвилину Паганель уже досягнув крони. Звісивши ноги, як у гнізді, зручно вмостився в широкому, утвореному на схрещенні гілок сідалі.

Один за одним стали підніматися й ми: спочатку Наташа, боцман, потім решта.

— Краса яка! — вигукнув я, опускаючись навпроти Паганеля в довгу, схожу на жолоб щілину.

Решта товаришів примостилася теж.

У кожного виявилось своє сідало і своя персональна гілка, за яку ми тримались, міцно обхопивши її руками й ногами. Ненароком подумалось: після стомливого переходу по джунглях зграя мавп зупинилась на відпочинок. Так ще, майнула думка, прикрашають новорічну ялинку, вішають на її гілля різні іграшкові фігурки.

Листя на дереві мандрівника не було — його геть обчухрав вітер. Корабельними снастями мережилось на тлі грозового неба плетиво голих гілок. Довгі, звивисті ліани, що майже торкалися землі, теж нагадували міцні корабельні канати та шторм-трапи обабіч бортів. Вони звисали — і тонкі, й грубі, вузлуваті, — розгойдуючись під вітром.

— Ліани… — коли ми вже вмостились, заволав мені Паганель. — Бачу їх не вперше. Замолоду вивчав у лісах Калімантану. З них тубільці виготовляють різні речі — риболовецьке кріплення, линву, канати. Оскільки деякі сорти, — кричав професор далі, — не бояться води, ними обшивають низ човнів, кріплячи сплетені ліанові вірьовки до внутрішніх корабельних шпангоутів.

Буря не вщухала. Пориви вітру ставали сильніші, і нас могло здути з дерева. За порадою боцмана, ми заходились, як мотуззям, прив'язуватись ліанами до гілок.

Захоплений тим кріпленням, я необережно перехилився — і, повиснувши на довжелезній ліані, сторчака полетів униз.

— О-о-ой!.. — вихопився крик відчаю.

— Солоний! Солоний! — гукнули разом друзі.

— Де ти?! — злякано волала Наташа, пересилюючи посвист вітру в гілках.

Маятником розгойдувавсь я в повітрі. І до землі далеко, й до гнізда не дістати. Спробував було підтягнутись — де там! Вітер рвучко кинув мене вбік, метрів на десять від дерева. Добре, що його стовбур не поряд — інакше б жбурнуло на нього, вдарило, розбило.

Амплітуда коливання моєї гойдалки була така велика, що я з кінця в кінець летів добру хвилину.

Лякаючи виром води й темрявою, лежала піді мною чорна прірва. То була земля. Але яка земля! По ній перекочувались хвилі.

Незабаром у сусіднє дерево вдарила блискавка, і воно, розчахнувшись навпіл, з гуркотом і тріском упало вниз.

— Со-ло-ний! — знову почув я над головою слабкий голос. — Тримай!!

У пітьмі, яку на мить освітила блискавка, побачив, як боцман, прихиляючи, спускає вниз ліану.

Ага, вона мене, може, й не врятує, одначе підтягнутися на ній спробую.

Пролітаючи повз ліану, пожадливо схопив її рукою, — і — о диво! — розмах гойдалки зменшився: цей спущений боцманом «канат» миттю погасив інерцію мого руху.

Потім Андрійович та Журавка подавали мені ще ліани — ті, які були ближче до стовбура рятівного дерева. І я, обхопивши ногами свою попередню гойдалку, одну з ліан випускав, водночас хапаючись руками за іншу.

У такий спосіб я наближався до дерева, аж поки не торкнувся його стовбура. Тепер можна й зупинитись. Намацав ногою шкарубку кору. Ось і наріст. Ура! Я врятований!

— Тобі в цирку акробатом працювати, а не моряком! — сердито закричав Андрійович, забачивши мене на сідалі.

— Погойдався, неборака, — мовила самими губами Наташа; незрозуміло тільки, жаліє вона мене чи гудить.

— Шедеврально, люкс-торпеда! — захоплено загорлав Мотовило.

А Окань, як завжди, бубонів на вухо щось туманне й неясне:

— Дугу понад землею описавши, він лине у безкрайність світову…

Та мені було не до жартів — я стомився, підтягуючись і силкуючись перебороти вітер. Тому на всі зауваження й дотепи не відповідав. Нехай патякають! А я все-таки, дарма що мене ганять, радів. Ну, по-перше, я не винуватий, що впав, а по-друге, — і це головне! — з нелегкого випробування вийшов переможцем. Інший би на моєму місці, може б, занепав духом, гойдався б безпорадно чи впав у вируючу воду. А я таки пересилив і страх, і вітер — живим лишився!

Цей випадок ще раз показав: як добре, що я змалку захоплююсь спортом і в руках чіпкий та дужий.

Була середина ночі. Ніби всі вітри планети зірвалися з приколу і тепер напали на наш нещасний, беззахисний острів.

Мангрові зарості, коли блискало в небі, добре відкривалися зору. Вони майже до маківок були затоплені водою — примарно чорніли між хвиль, ніби виповзлі з океану потвори..