Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Писав я й про військово-морську базу на далекому острові в Індійському океані — трилогія «Експедиція «Гондвана». Про Курильські острови розповідає повість «Останній рейс «Сінтоку-мару», про Бікіні — «Смерть в океані». Є в мене й повість — «Відгомін Чорного лісу» — про кіровоградське молодіжне підпілля років тимчасової фашистської окупації міста. Всі ці твори — про збереження миру на землі.

— Ви пишете тільки про те, що побачили самі?

— Можна сказати, мій девіз — слова, сказані колись морським офіцером Тимофієм Будріним: «Пишемо, що спостерігаємо, а чого не спостерігаємо, того не пишемо». Звичайно, ці слова не слід сприймати буквально — у творчості свої вимоги.

… А знаєте, чому деякі молоді літератори кинулись у жанр фантастики? Гадаю, не лише тому, що цей жанр популярний. Насамперед — ці молодики забули стару істину: треба йти в літературу від життя, знати життя, а вже тоді писати про нього.

— Я бачу у вашому кабінеті портрет Бетховена. Ви захоплюєтесь музикою?

— Як вам сказати… Музику дуже люблю, сам граю на балалайці та гармошці, маю непогану фонотеку — близько двох тисяч довгограючих платівок із записами класичної музики. Ну, і майже увесь Бетховен, мій кумир. Його музика завжди єднає мене з морем.

— Чим іще захоплюєтеся?

— Підводним плаванням. Правда, минуле літо мене трохи засмутило. Пірнаючи без акваланга, з трубкою, в масці і ластах, я поринав лише на сімнадцятиметрові глибини — на півтора метра менше, ніж у попередні роки. А там особливо гарні мушлі.

— Й останнє запитання: чи фантазуєте ви у своїх книгах, описуючи події на далеких тропічних островах?

— Як я вже казав, майже ні, бо коли почалася моя одіссея далеких морів і я, отже, плавав матросом на експедиційних та суховантажних суднах, то стільки було цікавого, яскравого, навіть неправдоподібного, що не треба й вигадувати. І якби мені сказали: перед тобою стоїть вибір — полетіти у далекі галактики, про які розповідають наші фантасти, чи знову помандрувати по островах безмежних океанів планети Земля, — я б вибрав останнє.

Вересень 1988 р.

Ку-ку-рі-ку! — долинає знадвору.

Ку-ку-рі-ку!

Напівсонний підхоплююсь. Де я? Невже мене кличуть на палубу? Вахту я начебто відстояв.

Розплющую очі. Дивлюсь. Та ні — на каюту не схоже. «Вантаж не з того трюму», — любить говорити в таких випадках наш штурман.

Збоку, на комині, — батьківська хата! — розкинули крила задерикуваті півники. Червоніють кетяги калини, сонях сміється щасливо. Внизу по білому, через усю стіну, синьо-синьо, — неначе хвилі грайливі, — стелиться барвінок.

Мамина рука не поскупилася на барви. Те, що її виколисувало змалку, що колисало й мене, розквітло барвисто в чарівному суцвітті цього одвічного малярства степовиків.

Ку-ку-рі-ку! — повторюється голосок.

Ку-ку-рі-ку!

Прокидаюся щасливий.

Півнику-когутику, дудко горлата! Щось давнє, дитинне ворухнулося в мені.

Росяна трава, що схилялася над стежиною, забризкуючи мої ноги, коли босоніж гонив череду; і старий розсохлий човен дядька Вовкулаки, і мамині сльози вночі, як надійшла похоронна про смерть батька…

Як же я не розтратив ніжності своєї, душею не вчах?

А було… Та що згадувати! Було та й ще було, бо в океану жорстока вдача, а той, хто нехтує супокоєм, неодмінно стрічається з бурями.

Сонце — велике й огнисте, таке, як у тропіках, погойдується на плесі голубого неба, сліпить очі, захлюпує долівку, звечора встелену духмяною луговою травицею, прохолодними стеблинками молодої осоки й рогозу. Ні корабельних, дошкульних, як удар вітру, наказів, ані чужоземної, що всі ці роки лящала, говірки. Не кваплячись, можна піти на город, до зеленохвилих грядок огірків, полежати в затінку вишняка, на прив'ялому, пахучому сіні. Первісна тиша. Спокій. Ніхто не підніме тебе на швартовку, в задушливий трюм не покличе вичерпувати воду.