Леонід Тендюк: Вибрані твори. Том перший

Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.

Та Микола гарячкував:

— Навіть хто так думає, той ганьбить звання моряка! Це кажу я, Лисогурський, що море знає з пелюшок.

Він, може, й не хизувався, але причетність свою до моря явно перебільшував. Ми знали: Лисогурський на флоті не з пелюшок, як він твердить, а всього-на-всього після морського училища. Чого його потягло до моря, для нас лишалося загадкою. З діда-прадіда Лисогурські були степовиками. Микола теж працював біля землі. А потім, на подив батькам-хліборобам, викинув колінце: подався в Арктичне училище.

Я пам'ятаю навіть, як Микола розповідав про своє «посвячення» в моряки. Похилого віку тітка, в якої він мешкав, з нагоди закінчення племінником училища влаштувала святкову вечерю. Зібралися тітчині подруги, такі ж, як і вона, самітні вдовиці, заходилися, значить, «квоктати» над його нерозумною головою: навіщо йому, мовляв, здався Льодовитий океан! Чи не краще було б влаштуватися в місті-герої?

Невський проспект, театри, музеї. Та і її, тітку стару, доглядав би.

Одначе вибір було зроблено.

Три роки працював хлопець на Діксоні, аж потім вже переїхав сюди.

Він зараз гарно сказав про моряків. Ціцерон та й годі! Але той, третій, що сидів з нами, — Світило, Вольдемар Світило, підвівшись, помацав Миколині скроні:

— Температурить! Як людина, що тямить трохи її медицині, раджу: мерщій в ліжко і гарячу припарку.

— Відчепись! — одхилив його руку Лисогурський і запропонував: — Незважаючи на жахливі пережитки, залишені нам у спадщину добою вітрильного флоту, на прощання все-таки вип'ємо! Не часто трапляється така слушна нагода.

Розчепіривши ноги, ще й рукою схопившись за стіл, так, ніби під ним не підлога, а палуба і хвиля, що набігає і зараз змиє його за борт, Лисогурський — високий, міцно скроєний, але трохи вайлуватий хлопець — силкувався наповнити спорожнілі келихи.

Потім ми залишили прокурену хату і вийшли на повітря.

В обличчя війнуло пахощами чорнобилю, глини, прілого листя. Навіть тут, біля океану, земля нагадувала про себе, пробуджуючи в кожного з нас найзаповітніше.

Внизу, вподовж усієї бухти і над нею, крізь вечірній серпанок мерехтіли вогні міста. Вони були далеко — ген на сопках і узгір'ях. А тут, у цьому вибалку, як вода за бортом, хлюпотіло море темряви. І в тій пітьмі, десь поруч, чули ми, дзюркотів струмок. Напоєний соками землі, він поспішав до океану, прокладаючи своє річище по голубій планеті.

На сусідньому мисові хрипів ревун, застерігаючи мореплавців про мілини й підводне каміння. Перегукувались кораблі.

Микола перший порушив мовчанку:

— Не знаю, як хто, а я, братове, іду спати. Прощавайте!

Схопивши нас на оберемок і незграбно обійнявши, Лисогурський попрощався, подавшись на Сахалінську до трамвайної зупинки.

Ми залишилися вдвох.

Володя Світило запалив цигарку. Вогник вихопив з пітьми його вродливе, ніби вирізьблене гравером, обличчя: сухі щоки, суворе, трохи видовжене підборіддя; кошлаті, зрослі над переніссям брови.

Стрункий, підтягнутий, він і справді був гожий та вродливий.

Помовчавши хвилину, хлопець сказав:

— От і знову нашумів чортяка та й майнув світ за очі. Чекай його тепер десь, може, наприкінці літа. А мене, зізнаюсь, на всі сто влаштовує берег. Ну, та тобі ця філософія зараз не до душі.

Мені справді стало чомусь сумно. Не тому, що його погляди не збігалися з моїми, — кожен, врешті, лишається при своїй думці. І він, Світило, може, й має рацію: поморячив, зрозумів, що море не його стихія, — і списався на берег. Мене мучила інша гризота, можливо, навіть заздрощі… Нас три товариші. От, приміром, Вольдемар. Він, звісно, морем не дорожить, проте воно йому приступне, бо фах його — судновий електрик. Лисогурський, ну, про цього годі й казати: Микола знайшов своє покликання. Плаваючи на китобазі, він наполегливо вивчає тропічну метеорологію. Зізнався, що хоче поступити в інститут.

Лисогурський до мене забіг попрощатися, бо вранці виходить у море. Прийшов з ним і Вольдемар — мої побратими, друзі, з якими я познайомився під час плавання.

Три друга. Та одному мені поки що не таланить. Думка, що я в цьому місті зайвий, гасить надію будь-коли досягти задуманого.

«Не судилось поріднитися з морем», — піддавсь я хвилинному настрою.