Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Я слухав і дививсь на нього вже іншими очима. Ця видовжена, підстрижена «під макітру», з русявочубим пучком на маківці голова; це всіяне ластовинням, з слідами численних виразок і шрамів, обличчя, що донедавна нагадувало мені — хай вибачить великодушно! — викопаний, ненароком поцюканий лопатою буряк, було й не таким-то вже жахливим. Навпаки, щось миле, непідкупно лукаве світилося в його примружених очах, у борозенках зморщок, які під очима та біля губ вимережувалися густо, коли той посміхався. І неквапна мова, і звичка кожну виголошену фразу закінчувати енергійним помахом правиці; його колючі дотепи й повчання…

Ні, що не кажіть — хоч він і гостроязикий, може, навіть трохи злий, задерикуватий, але мені подобається. Гарний хлопець! Он і мені скільки допоміг — я ж його не просив.

А ще я познайомився з боцманом.

От поки що й усе.

На двох автомашинах підвезли контейнери. Це останні вантажі, що їх чекали і через які затримувалися и порту. Решта давно на судні.

Всім членам екіпажу і наукової експедиції наказано бути на борту о двадцятій вечора. Ще, отже, можна вийти на берег. Та мене особисто вже нічого з ним не єднає. Хіба що так, знічев'я, поблукати востаннє.

Подивлюся на тебе, мис Бурунний! Це тут не раз сиділи ми з Лисогурським.

Шторм ущухав, але море ніяк не могло вгомонитися. Навіть тут, у порту, під прикриттям високих берегів воно вирувало піняво. Вітер налітав щоразу рвучко, несподівано, і на нашому судні вахтові стежили за швартовими кінцями, послаблювали їх, щоб вони часом не лопнули, коли хвилі, вдарившись об граніт причалу, відступали назад, оголивши прибережне каміння.

Вода в затоці ряботіла зморшкуватими брижами, а повітря ставало дедалі вологішим і задушливішим, споєне йодистим трунком штормового моря: свіжістю щойно викинутих молюсків, смородом прив'ялих водоростей, колись просмолених, а тепер прілих-перепрілих канатів, рибою — усім тим, на що таке багате морське узбережжя.

Та з пахощів, розхлюпаних щедро в це надвечір'я, я виділив ледь вловимий запах нічим не примітної травиці — чорного полину.

Так зветься в тутешніх краях євшан-зілля.

— Якщо тебе заманять дороги і приворожать чужі краї, візьми цю травицю, понюхай її, — наказувала мати. — Озветься тоді до тебе і степ, і наше небо.

Наївне вірування моєї матусі! А все ж я пам'ятав її слова, згадував казки і перекази про те, як чудодійне євшан-зілля додавало сил степовикам, славним хлопцям-запорожцям, що попадали в турецьку неволю. Згадував, пам'ятав, але — пробач мені, мамо! — ніколи тієї травиці в дорогу не брав.

І тепер перед відплиттям у далекі краї і розлукою з рідним берегом раптом згадалося мені те давнє напуття. Степ… село… моя старенька мати — все постало переді мною. Усе моє життя.

Якби хто запитав мене, чого я йду в море, на це запитання я відповів би запитанням: а скажіть мені, хіба вас ніколи не вабило — хоч на мить! — зазирнути за далекий виднокіл?

За чверть до восьмої капітан привіз на судно канарку. Боцман вирік:

— Явна прикмета, що ми відчалюємо.

Невдовзі й справді знялися з якоря і за годину до світанку вийшли в море.

Ось я й зустрівся з тобою знову…

Неначе чайка в пітьмі наосліп торкнулася мого обличчя — пружним крилом ударив вітер. З ніг до голови мене забризкало крижаною водою, під ногами хитнулося. І я, мов гумовий, підскочив, хапаючись лякливо за ковзкі леєри.

Остання цятка рідної землі, що її примітило око, — засніжені острови Римського-Корсакова, немов запізнілі крижинки на весняному ставку, скоро розтанули в посвітлілій імлі моря, і нас звідусюди обступила водяна пустеля.

«Ти так бажав побачення з морем, — прошепотів мій внутрішній голос. — Чи вистачить сил і чи не трапиться — приклад хоч би з Вольдемаром, — що любов обернеться на зненависть?»