Леонід Тендюк - Вибрані твори. Том перший

Вовкулака запливає у вершину; там стоять його кіпці. І ми, хлопчаки, любимо дивитися, як він, вертаючи з поля, часом їх трусить, а потім, глухо гупаючи своїми величезними чобітьми, йде берегом з торбиною, мокрою і слизькою, в якій трохи-таки є риби. Нам залишається єдине — заздрити, що йому таланить, оцьому дядькові, — він уміє ловити рибу, чого не скажеш про нас.

Воно, звичайно, наловили б нам наші батьки, та немає батьків — полягли на фронті.

Від думки, які-то смачні карасики, коли їх підсмажити, голова паморочиться і тече слина.

На Вовкулаку мені годі кривдитись. Він має рацію: я тут справді нишпорю частенько. То ряску збираю, а то й просто, всівшись на човні, полощу в теплій, пропахлій мулом воді задрипані ноги.

Сьогодні, аби не ця зустріч, у мене був інший намір: відв'язати човна і запливти на середину ставка. Там, у заростях рогози, ми з Сергійком понароблювали гнізд: зігнувши лоскотливі стеблини, туго зв'язали їх між собою. Можна лягти чи сісти — не провалиться. Ну, а потім, сидячи спокійно, висмикуй з дна одну за одною рогозини. Те коріння, що ми звемо ріжками, смачне, куди смачніше за лободу, з якої мати варить суп, і навіть за макуху— нашу основну їжу, — що її, іноді по кілька кілограмів, видають у коморі.

Одначе з човном у мене нічого не вийшло. І от маєш — слухай тепер Вовкулаку!

Вражений моїми зухвалими словами про човен, який я назвав коритом, дядько Степан — навіть паклю кинув, що нею законопачував щілини, — підвівся на повен зріст. Якусь мить стояв розгублено. Потім випалив:

— Так, значить, кажеш, корито? Ну, а дозволь поцікавитись, на який такий океан задумав ти вирушати?

Гм, мені не так уже й багато літ, а проте життя дечого навчило і, зокрема, тримати язик за зубами. Таємниця у мене є: ми з Сергійком хочемо бути моряками. Та своєї таємниці я, звичайно, Вовкулаці не видам нізащо. Він хоч і добрий дядько, а все ж почне кепкувати.

— Ач, який спритний, — скаже. — Соплі витри та підтягни штани, поки не загубив.

Такий-то Вовкулака!

І нині, поринувши в далекі, солодкі спомини, незчувсь, як дійшов до пакгаузу — довгого, критого цинком сарая.

В руці — чемоданчик. У ньому кілька улюблених книжок, підводне причандалля — ласти, маска. Ну, та ще іграшковий, зроблений з гуми морячок: тільник, з-під безкозирки вибивається русявий чубчик. Це Сіндбад-мореходець, мій талісман. Коли я збирався до моря, мені подарували товариші.

Над головою раптом прогорланило:

— Ти що, глухий чи підсліпуватий?

Зачувши голос, рвучко подався вбік, на захаращений портовим збіжжям пірс. Але й тут, між велетенських якорів, решток порізаного суденця, мене наздогнав той голос:

— Салага! Якщо недобачаєш, нічого в море пертися!

Я оглянувся. За кермом вантажного візка, зухвало тримаючи в зубах цигарку, сидів хлопець і свердлив мене вбивчим поглядом своїх розлючених очей. Що його так розгнівило? Невже те, що я йшов проїжджою частиною причалу? Скоріше за все інше — мій одяг: новенький, старанно відпрасований костюм, модний, з широкими крисами капелюх.

Охайність, виправка, як і належить морякові далекого плавання. Так одягатися радив і Лисогурський. А він-то тямить у цьому.

Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.

— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.

Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.

І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?

Привіт тобі, голубий кораблику!

Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.

Ця «мізерія» і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за «гичку», намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.