Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Від колишньої старої, побитої штормами посудини нічого не залишилося. Двигун поставили новий, із торпедного катера. Його придбали завдяки майору-американцю через відомство колишніх окупаційних військ. Він міг розвивати неабияку швидкість.

Такий двигун — недосяжна мрія рибалок, власників тихохідних шхун і човнів. Зовні непримітна «Сінтоку-мару» тепер мала потужне сталеве серце.

Ось тільки Мукудорі неабияк здивувало переобладнання всередині самої шхуни. Насамперед додаткове днище. В міждонні, під горішнім настилом, утворився місткий простір. Він був добре замаскований. Якби Кокікі не показав, Мукудорі й не помітив би.

— Це що — танк для прісної води? — поцікавився він.

— Можна використовувати і для води, — погодився коротун. — А ще краще — від стороннього ока ховати те, що нікому не треба показувати.

— Чи не збираємося ми біля російських берегів полювати на котиків?

Того дня в док прибув величезний «студебекер». З нього вивантажили контейнер. Крім сітей, Мукудорі побачив й інше — зовсім не риболовецьке знаряддя. Його перенесли в потаємне міждоння.

— Як бачиш, ходити доведеться в далеке плавання і рибалити з допомогою найновішої техніки.

— Але ж… — хотів було заперечити своєму пайщику Мукудорі.

— Ніякого «але»! — перебив Кокікі. — Риба рибою — на те ми й рибалки! — підморгнув він. — Та передусім…

До них підійшов один із докерів, що ремонтували шхуну, й Кокікі так і не доказав.

Ось для чого потрібна була ця докорінна переробка судна!

— Рибалки! — глузливо пробурмотів Мукудорі. — Нічого не скажеш, здійснилася мрія — я став рибопромисловцем. Ха, ха, — пирскнув він сміхом.

«Маріонетка з театру тіней», — подумав гірко.

Японські риболовецькі човни і шхуни обладнані гак, що людині на них майже немає місця.

Ходова рубка — схожа на ящик з-під краму, поставлений на горішній палубі сторчма; кубрик, у якому харчується команда, теж невеликий, з одним ілюмінатором угорі, крізь який ледь-ледь цідиться каламутне світло. Ніші, де сплять матроси, такі тісні, що в них можна хіба що просунутися повзком. Не поворухнутися й не випростатися.

Ті кубрики-домовини в кілька ярусів: рибалки сплять один над одним, відгороджені тонкою дерев'яною перетинкою. Лише каюта капітана трохи місткіша. В ній на присадкуватому триніжку стоїть невеличкий стіл, а на протилежному боці, під ребристою стіною, ліжко й уквітчаний галузками священного дерева сакакі вівтар, перед яким капітан щодня творить молитву. Він звертається до Компіра, бога й покровителя моряків, благає, щоб той змилостивився й послав штильову погоду.

Такою, правда, трохи місткішою, була й «Сінтоку-мару», щойно виведена із доку й припнута до пірса, навпроти вежі тамтешнього маяка.

Поки шхуну ремонтували, з її колишнього екіпажу не залишилося нікого: останнього матроса, Хатідзо, звільнили місяць тому.

— Люди, які вирушать на «Сінтоку-мару», — попереджав майор-американець, — повинні бути надійні. Ну, та про це, Кокікі-сан, ми подбаємо самі.

Почали укомплектовувати екіпаж. Першим на борту шхуни з'явився її новий капітан, Іомура Хасімото, — як лантух, натоптаний колишній унтер-офіцер транспортного судна, що курсувало між північними островами Курильського архіпелагу. Він теж попав у полон і згодом, як і Мукудорі, повернувся на батьківщину, в Абасірі.

Слідом за капітаном прибув боцман Кавагуті, тридцятилітній, трохи молодший за Хасімото підводник розгромленого імператорського флоту.

Зовні Хасімото й Кавагуті навдивовижу схожі між собою. І якби не високий зріст боцмана й відтяте ліве вухо, можна було б подумати, що вони близнюки.

Матроси, четверо, як на підбір, кремезних молодиків, прийшли напередодні відплиття. Неводи та необхідні для «риболовлі» речі вантажили не вони — інші.

Коли на другий день Мукудорі завітав на «Сінтоку-мару», неабияк здивувався, побачивши її екіпаж. Здивувався тому, що йому ще ніколи не доводилося стрічати таких похмурих, мовчазних і замкнутих людей. І хоч рибалки взагалі народ неговіркий, одначе ці перевершили всіх мовчунів.

Поки він, аж до вечора, був на судні, жоден із матросів не зронив ні слова. Йому ненароком здалося, що люди без язика або ж глухонімі.

— Гарну команду зібрав Кокікі! — вголос вилаявся.

Місце сіндо (господаря шхуни) на березі. Проте Мукудорі вирішив інакше — піти в море. На це він мав свої міркування.

«Сінтоку-мару» на малих обертах відходила од пірса.