Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.

« Гарні новини, босе! „Four Seasons Hotel“. Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити », — прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

— Завтра останній раз, — тихо мовив я до нього.

— Я й так знаю, що останній, — сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», — зціпивши зуби, подумав я.

…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.

Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували — до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.

…Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:

— Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!

Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець — те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути — виряджений у піжонський білий костюм, жовто-коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах — точно, як на мексиканському прапорі.

На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.

Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:

— Ні! Ви помилилися.

— Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!

— І вам не почулося, — втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім — даремно, навіть китайці краще говорять. — Ми справді спілкувалися про нафту, але… — ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, — …але не біля Мехіко.

«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» — подумав я, і серце моє забилося частіше.

Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.

— А це що таке, хлопчики? — безцеремонно спитав багатій.

Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда — так, саме морда, а не обличчя — була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.

Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.