Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Затим він, не прощаючись, підвівся, розвернувся і вийшов з генделика.

— Напарнику, вставайте, — я вже дійшов до кондиції і знову почав до Артема на «ви». — Починаємо готуватись до транспортування борошна.

Тьомик важко відірвав голову від тарілки.

— Де я?..

Як все-таки добре, що між 16-м та 18-м вересня є ще 17-те. Якби його не було, ми з напарником, мабуть, ще біля самого берега повипадали б із тієї плоскодонки і потопилися б на хрін. Саме завдяки сімнадцятому вересня ми в повній бойовій готовності, майже не хитаючись, прибули ввечері вісімнадцятого на помічену жирним хрестиком на карті пристань.

Той самий волохатий мексиканець підкинув нас на джипі до якогось замизканого села під самим гватемальським кордоном. Ми вийшли з машини акурат біля причалу.

— Ось ваш плавзасіб, — у темряві між кущами легенько похитувалась плоскодонка з видовженим і трохи задертим догори носом. — Борошно уже завантажене. GPS-навігатор закріплено на носі. На денці є кілька весел і дві пляшки води… Ну, в мене все. Гроші отримаєте після повернення в тому самому барі, де я знайшов вас. Adios, amigos!

Я легко заскочив до човна, Тьомик незграбно поліз за мною. Мексиканець, не озираючись, пірнув у джип і помчав назад, наче йому на п’яти наступали привиди.

Зненацька, коли мої очі трохи призвичаїлися до темряви, я помітив, що Тьомик тримає в одній руці сумнозвісного дробовика, котрим він свого часу погрожував слону в зоопарку Мериди. В іншій він держав якусь коробочку. Тоді я ще не знав, що то була коробка з набоями. І цього разу справжніми, чорт забирай, набоями.

Утім, одного погляду на ту доблесну Кортесову дубельтівку, яку нам сплавив якийсь злодюжка у Канкуні, було достатньо, щоби породити хвилю неприємних спогадів і млосне посмоктування від поганого передчуття десь у районі живота.

— Чувак, ти це для чого? — пошептом спитав я.

— Старий, ти хіба не розумієш? — відповів запитанням на запитання Тьомик. — Ми премося в самісіньке серце мексиканських джунглів! А раптом, ну, я не знаю, ягуар чи ще яка мацапура вилізе?

— Мексиканець казав, що там самі мавпи…

— Мавпи теж, знаєш, всякі трапляються.

За якусь мить у моїй голові промайнули страхітливі здогади про те, що може статися, якщо раптом мексиканські або гватемальські прикордонники впіймають нас посеред лісу з цим куцим обрізом, ні на кого не зареєстрованим, і цілим мішком контрабандного борошна. Але разом з тим я розумів, що зараз не час вступати в дискусію з Тьомиком. Крім того, воно, може, й справді не завадило б посеред ночі у тій глухомані мати за плечима хоч якусь зброю. Ну, про всяк випадок…

— Хай так… — зрештою, скріпивши серце, погодився я. — Тільки тримай його незарядженим і взагалі подалі від мене.

— Єсть тримати його незарядженим, босе! — гикнув мій напарник.

Я відштовхнувся від берега. Кільканадцять секунд ми теліпалися попід прибережними кущами, практично не просуваючись уперед. Однак уже скоро берег проковтнула темрява, а Усумансінта підхопила легку плоскодонку і потягла на північний схід, униз за течією.

Майже північ. Другу годину ми з напарником неквапом спускаємося вниз по течії Усумансінтою. В суцільній темряві не видно далі свого носа. Про наявність берега свідчить лиш сонне сопіння нетрів, змішане з ледь чутним плюскотом хвиль.

— Чуєш? Десь там мавпи шкребуться, — несподівано шепнув мені на вухо Тьомик.

Я прислухався. З гватемальського сторони і справді долинав якийсь шурхіт та кволе перегукування, схоже на мляве кректання мавп. Ось тут, пригадую, інтуїція сильно підкачала мене (у темряві вона у мене взагалі погано спрацьовує), бо я не відчув ніякої загрози в словах свого напарника і спокійно відказав:

— Ага.

Тьомик за моєю спиною нечутно дістав дробовика і вклав у нього два патрони. Після інциденту зі слоном я, на жаль, так і не засвоїв, що на мого в цілому флегматичного напарника нападає просто звіряче бажання убивати, коли йому до рук потрапляє справжня зброя.

— Що ти там казав? — шепотів далі Тьомик. — У них сьогодні День незалежності? Свято, значить, велике…

— Ага, — ще раз мугикнув я, навіть не здогадуючись про те, яка небезпека чигає мене попереду.

Аж тут мій напарник ні з того, ні з сього зірвався на рівні ноги і загорлав на всі джунглі:

— Ну, то треба привітати тих милих гватемальських мавпочок святковим салютом!

Вигук Тьомика електричним розрядом розітнув тонкий пласт нічних звуків над Усумансінтою, сплетений із стрекоту цикад, слабкого плюскоту води об борт плоскодонки та шереху листя і трави у хащах. Ті звуки були настільки тихими, затушованими, що їх цілком можна було назвати тишею, а не звуками.