Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— І що конкретно треба зробити? — питаю.

— Перевезти мішок борошна через Усумансінту і віддати дилеру на правому березі. Все!

Я замовк, роздумуючи. Мішок, значить. Борошна. Затуманений алкогольними парами мозок підсвідомо вчував якусь каверзу.

— Справа нікчемна! Раз-два і впорались! — галасливо і зовсім непереконливо продовжував мексиканець. — Вас ніхто не запідозрить, а навіть якщо хтось щось і подумає, прикинетесь американськими недотепами-туристами. Тим більше, переправлятиметесь ви 18-го вересня, в День незалежності Гватемали. На всьому правому березі ви не знайдете жодного тверезого гватемальця!

— Нам треба порадитись, — я кивнув на Тьомика, — і все гарненько обміркувати, сеньйоре. Це дуже серйозна справа, знаєте… возити борошно.

Волохатий борець за справедливість і гватемальських голодуючих, не тушуючись, вийняв з кишені товсту пачку баксів і тут же відрахував мені тисячу.

— Це завдаток. Після доставки товару отримаєте вп’ятеро більше.

Секунду — не більше — я ще вагався, а потім хутко сховав гроші до кишені.

— Ми згодні! Тьомо, вставай, є робота.

Мій напарник важко підвівся і, метеляючи руками, мов вітряк, плюхнувся на крісло поряд.

— Де я? — спитав він.

— Чіапас, Мексика.

— Шо-о?

— Мексика, чувак…

Затим Артем скривився, зрозумівши, що все, що його оточує, зовсім не сон.

— Ось цей аміґо щойно запропонував нам роботу, — я метельнув рукою в бік розмальованого велетня, — возити борошно до Гватемали.

Тьомик від сильного почуття вдячності поліз до велетня обніматися, так, наче все життя тільки й мріяв, щоб сплавляти борошно до Гватемали. Мексиканець замахав руками і ледь не закричав, але я встиг вчасно перехопити вщент захмелілого Артема і всадовити його на місце.

— Пробачте… — розгублено промурмотів я.

Мексиканець встромив у мого напарника лютий погляд, але, зрештою, стримався…

— Спускатиметесь вниз по Усумансінті за течією, — пояснював він далі. Тьомик тим часом зосереджено колупався пальцем у мисці салату, що стояла перед ним на столі, виловлюючи поодинокі горошини. — Я надаю у ваше розпорядження власний транспортний засіб — плоскодонку. Вона стоятиме, припнута на причалі, ось тут, — велетень помітив фломастером якесь місце на карті. — Плисти треба ось сюди, — на карті з’явився ще один жирний хрестик. — Для того, щоб вам легше було відшукати моїх дилерів, яким необхідно буде відвантажити борошно, я дам вам GPS-навігатор. У місці висадки буде встановлено маячок, ви без проблем побачите його на електронній карті.

Я уважно роздивлявся дуже детальну, очевидно, військову мапу, на якій показано Чіапас та чималий шматок Гватемали.

— До плоскодонки я вас довезу сам. На човні буде мотор, але по дорозі вперед старайтеся не запускати його — застосовуйте тільки в екстрених випадках. Краще прослизнути непоміченими…

— Чого? — прискіпався я.

— Ну то все, щоб… щоб не платити мито… Зате по дорозі назад, коли будете уже без вантажу, можете диркати, скільки влізе. Пристанете до правого берега навпроти Яхчілану. Це старі майянські руїни, людей там немає. Бажано зробити все до світання, GPS-навігатор допоможе вам розшукати в темряві моїх дилерів. Як я вже сказав, у місці вивантаження буде залишено спеціальний маячок. Біля нього вас зустрінуть мої гватемальські друзі. Скажете пароль: «Harina para los hambrientos! [41] Борошно для голодних! ( ісп. ) ». «Harina para los hambrientos!» — запам’ятали? Віддасте товар, заберете половину грошей за доставку, другу половину отримаєте у мене після повернення.

Тьомик хильнув ще. Прямо з пляшки. Уважно подивився на мене, затим перевів погляд і втупився в мексиканця. Мабуть, хотів сказати щось розумне, але не здужав і смачно плюхнувся мордою в миску, забризкавши мене й мексиканця залишками салату.

Незважаючи на перебої в процесі адекватної перцепції зовнішнього світу, викликані понаднормовою дозою алкоголю, я таки збагнув, що везтимемо ми через Усумансінту що завгодно, але тільки не борошно.

— А там хтось буде? — обережно спитав я.

— Ну, я ж сказав, біля маячка на гватемальському березі вас зустрінуть.

— Ні, я не про те. Я в плані, чи може нам трапитись по дорозі хтось інший?

— Це виключено, — впевнено відчеканив здоровило. — Там нікого немає. Самі мавпи.

Кілька хвилин за столиком панувала мовчанка, тільки Тьомик хропів у мисці з салатом. Мексиканець підвівся і проказав, дивлячись на мене:

— До 18-го лишається усього два дні. Будьте напоготові — я приїду по вас. І… — мексиканець, стримуючись, щоб не скривитись, кивнув на Тьомика, — приведіть його до тями.