Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Вирішуй! Я не маю часу на пусті теревені.

— А-а-а!

— Як знаєш, друже. Це був твій останній шанс.

— А-а-а… Стій! Добре! Добре! Я згоден на наркоз. Ти, блін, катюга! Не треба мене в’язати, я піду сам.

Відтак я заліз у кабіну, вивів машину з кювету, а потім допоміг Тьомику виборсатися з кущів.

— Фашист! — це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу-Гутієррес.

Через два квартали від готелю, де ми спинилися, я відшукав дуже пристойну на вигляд стоматологію. Її мені особисто порадив власник готелю, як найсолідніший заклад такого типу в усій Тукслі. Так воно, мабуть, і було, адже мені вартувало неймовірних зусиль втиснутися у розклад доктора, в якого всі години були розписані на три тижні наперед.

— Завтра на дев’яту ранку я записав нас на прийом до дантиста, — сказав я Тьомику за вечерею. Я вживав «нас», бо, по-перше, збирався супроводжувати Тьомика (доктор самотужки нізащо з ним не впорається), а по-друге, «записав тебе » могло сполохати напарника. І тоді ганяйся за ним знову по всьому Чіапасу…

— Значить так, підйом о сьомій, — правив далі я. — Почисти зуби, причепурися, словом, будь готовий.

— Краватку вдягати? — приречено спитав Тьомик.

— Не треба. Просто приведи себе в порядок і поводься пристойно. Не подумай кусатися!

…І що ви собі думаєте? Вночі цей вилупок знову втік.

Не думайте, що це для мене стало дуже вже великою несподіванкою. Я свого друзяку знаю, як облупленого. Саме тому напередодні, щойно розправившись з вечерею, я запхав Тьомика в готельну кімнату, ретельно замкнув вхідні двері, а сам всівся навпроти вікна і вирішив пильнувати цілу ніч, ні на мить не склепляючи очей.

До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут-таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.

Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті-решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини — тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше — і обережно стулив повіки.

…О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.

— Гад! — спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.

— Куди він побіг?! — накинувся я на незмінного консьєржа в брудно-фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.

Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.

— Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.

— Давно?

— Годину тому. Не більше.

Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.

Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.

— То куди він побіг? — вдруге спитав я.

Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.

— Ясно, — сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.

Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.

Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, — тішачись, подумав я. — Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…