Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Ооооох. От тоді-то й почалось… Лоходонт впустив Тьомика і заревів з такою люттю, що видув з моєї голови всі залишки алкоголю, а з ними — всю мужність та сміливість. Якось радше підсвідомо, аніж осмислено, я метнувся навколо слона підбирати Тьомика. Слон тим часом рвучко розвернувся на 180°, мордякою до того місця, звідки я щойно лупнув йому по батарейках. На щастя, мене там уже не було — одна трава. Лоходонт, втямивши, що його спритно ошукали, неначе танк, розкидаючись з-під ніг шматками землі, ще раз крутнувся на 180° і уздрів, як я поквапно відтягую контуженого напарника в напрямку огорожі.

…Я не пам’ятаю, як опинився за огорожею, але точно знаю, що це вартувало мені кількох років життя. У мене тремтіли руки і спирало дихання, а потім підкосилися коліна, і я безсило опустився на землю. Лоходонт стояв навпроти і дивився на мене налитими кров’ю, оскаженілими очиськами. Щоправда, мене й озвірілу тварину розділяв тепер масивний сталевий парапет. Бездиханне тіло Тьомика валялося поряд, скоцюблене в неприродній позі, — таким я його залишив, щойно вирвавшись зі слонячого вольєра. За Тьомиком виднілись погнуті граблі, якими я, пригадую, самовіддано і відчайдушно відбивався від слона під час відступу.

Я потроху відсапався і почав заспокоюватись, відчуваючи, як минає дрож у кінцівках. І тоді слон, падлюка, налігши масивною єхидною пикою на парапет, непомітно простягнув крізь темряву свій кілометровий хобот і по-звірячому протрубив удруге — прямісінько мені у вухо.

Я впісявся і знепритомнів.

— Допоможіть!!! — несамовито горлав я, вриваючись у приймальне відділення лікарні. — Допоможіть, хто-небудь!

На мої крики збігся весь медперсонал клініки разом з тими хворими, які могли самостійно пересуватися. Воно й не дивно, адже далеко не щодня їм випадає таке колоритне видовисько: два добряче пом’яті європейці, які щойно повернулись з полювання на слонів.

Я ледве тримався на ногах і тягнув на плечах зомлілого (а може, й мертвого) Тьомика. Я був увесь у лайні і не чув на одне вухо; Тьомик був блідий, мов свіжовибілена стеля, не чув на два вуха, не бачив на обидва ока, стискав у зубах шматочок слонячого хобота, а в правій руці — намертво — двостволку. У нас обох волосся на головах стояло сторчака.

Я дочовгав до рецепції і звалив тіло Тьомика на стійку, але трохи перестарався, через що мій напарник ковзнув по лакованій поверхні вперед і, загрібаючи папери ватяними ногами, брикнувся по той бік рецепції. Медсестра верескнула й відсахнулася — виглядало так, наче я прийшов і кинув їй на стіл небіжчика, мовляв, нате, оформляйте.

— Допоможіть нам, благаю, — охриплим голосом простогнав я.

З натовпу виборсалась бригада сонних санітарів, які мерщій витягли бездиханного Тьомика з-під стійки. За ними з’явився сухий і зморшкуватий доктор у строгих металевих окулярах.

— Що з ним таке? — спитав лікар, зацікавлено обдивляючись Тьомика.

— Ми… е-е-е… ми полювали на слонів, — пояснюю.

— Де?!

— Та тут, недалечко, — я махнув рукою, показуючи напрям, — два чи три квартали.

— Кгм… щось я не того…

— Ну, лікарю, я не знаю, як це у вас по-науковому правильно називається, але слон, по-моєму, зробив йому, — тицяю пальцем на безтямного Тьомика, — інгаляцію.

— Що зробив?!!

— Інгаляцію. Рот в рот, і дмухнув.

— І що?!

— Слонові — нічого, а оцього, як бачите, контузило.

Доктор погладив свою коротку бороду і задумливо прицмокнув язиком.

— Ви знаєте, товариша ми вашого відкачаємо, а вам, схоже, не в це відділення.

9—13 лютого 2009 // Київ, Рівне

Тьомикові вибиті зуби почали мене діставати.

По натурі я вельми терплячий і поступливий. Я можу миритися з усіма Тьомиковими амурними походеньками, я поблажливо прощаю всі його дурнуваті фрази, завше кинуті в найбільш непідходящий момент, навіть його слоняче хропіння уночі, від якого зі стін обсипається штукатурка, хвилює мене не більше, ніж дзижчання надокучливих мух хвилює глухого. Проте я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

Ті дві дірки в зубах мого напарника поставили мене на межу нервового зриву.

Після чотирьох з половиною місяців інтенсивної підприємницької діяльності на теренах Мексиканських Сполучених Штатів грошей у нас із Тьомиком майже не лишилося. Все було достоту, як у тому анекдоті: «Кидайте, тату, торгувати, бо вже немає чим здачі давати». П’ятсот тисяч песо, які ми взяли у безстрокову позичку в клятого наркобарона та землевласника, дона Педро Сесіліо Раміреса, — хай би його холєра вхопила — згоріли разом з нашим авто в горах Чіапасу. Гроші, на які ми розвели сантафейців у Чіапасі, розтанули в сонячному Канкуні, просочились, наче пісок крізь пальці. Остання посесія за оренду стокгольмського будинку, який належав Тьомику, пішла на реабілітацію Тьомика після полювання на мексиканського слона, а також на хабар головному лікарю, який ухвалював рішення про моє звільнення з міської божевільні Мериди. (Я розсудив, що дешевше буде прикинутися душевнохворим і пересидіти трохи в психлікарні, аніж платити немислимий штраф за те, що в мирний час ми з напарником вдерлися в зоопарк і намагалися підстрелити там слона.)