Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

— Правда, гарно? — кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

— Поїхали швидше, чувак, — сухо буркнув він, — не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

— Ну, давай, давай, кажи уже! — я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. — Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

— На хріна ти домалював ще один нуль? — спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

— Е-е-е… А звідки ти знаєш?

— Знаю, — буркнув він. — Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів — то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди .

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

— Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, — продовжив він. — Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди — національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, — ні, виявилось, що пай і є піраміди . Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

— Що за піраміди? — тихо спитав я.

— Культура тут була така — Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», — подумав я і стенув плечима.

— Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

— Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

— Вони й досі думають, що земля наша, — вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. — Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

— Яка тепер уже різниця, друже? — примирливо проказав я. — Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

— Поїхали, чувак…

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

— Ти чого зупинився? — прохрипів він.

Я позіхнув.

— Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

— Ні, ми їдемо далі прямо зараз! — верескнув напарник.

— Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

— Ти втомився? Хочеш, я поведу? — запропонував мій товариш, різко урвавши мене. — Покуняєш собі в машині.

— Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) — вона була не порожня.