Максим Кідрук - Навіжені в Мексиці

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

— Чувак, ти що, здох?

На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

— Вони пішли?

— Ага.

— Що то було?

— Нам кінець, чувак, — сказав я, схлипуючи, — дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

— І що тепер? — обережно поцікавився мій напарник.

— Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

— То віддай їх йому!

— Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

— Щойно надійшли гроші за будинок, — зрештою промовив Тьомик.

— Скільки?

— Сім тисяч шістсот євро.

«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», — хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

— О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! — після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

— Де ти зараз?! — рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

— Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали — на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу [11] Чіапас — штат на півдні Мексики, найбідніша мексиканська територія. . Я ще молодий — жити хочеться. А як ви там?

— Нормально, — буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. — Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

— Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

— Але у нас немає п’ятиста тисяч! — загорлав я в трубку.

— Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, — сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.

Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

— Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? — запропонував я. — Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

— А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, — раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

— Артеме, — кажу, — ти справжній друг!

— Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

— Що-о?!!

— Що чув.

— Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

— Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!

— Як би ти не старався, — кажу я, — навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

— Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! — буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», — подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

— Чувак, — кажу, — ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої , це наші проблеми.

— Ага! — сердито огризнувся мій компаньйон. — Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

— Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… — тихенько так кажу.